Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

защіпку, із качалкою в руці одній і з коцюбою в руці другій і даремно, із завмиранням серця, сподівалася, що Коля ломитиметься в двері; зрештою, і в думці не кладучи, що в неї за цей короткий час виріс гусячий ніс, привішений їй зятем, і виросли, як лопухи, вуха, а досить їй було б поставити ту качалку чи коцюбу між ноги, як вона пурхнула б, як рокер, пухкаючи перегаром бензину, затахкотіла б і мала б змогу помчатися зі швидкістю світла у ясне небо. Але вона через наївність не відала в собі таких традиційних талантів, а в дзеркало якось забула зирнути, та й не дивилася вона в нього вже віддавна. Колина теща була жінка обмежена і могла думати за раз тільки одну думку, і думка ця була: як би болючіше огріти рідного зятя качалкою чи коцюбою, коли він спроможеться свої двері вирвати. Отак через самообмеженість, скажемо про себе, пропав у цьому світі ще один відунський талант.

А ввечері, коли Коля-рибалка таки змушений був повернутися додому, була буря: блискавка та грім, а дві могутні чорні хмари, в образі жінок, виступали з пучками стріл-блискавок у руках проти невеликого, змореного понікуди, непохмеленого, майже безсилого чоловічка, котрий сидів на ослінці з одним заклепленим оком, яке вже спало, і з другим напіврозплющеним.

- Та почекайте ви, чортиці, - сказав мирно він. - Дайте хоч слово сказать…

Але вони не давали йому й слова сказати: одна верещала, а друга ґелґотала, а коли жінки у такому сказі, то чи й здатні вони на розумне й розважливе слово? Отож вони кричали й репетували, а він спокійнісінько собі подрімував, вряди-годи прислухаючись до тих верескливих вигуків: чи не скажуть вони того, що мали б, за його підрахунками, сказати, адже для того він і розіграв усю цю комедію. Очевидно, Коля-рибалка мав до режисури талант, але й цей талант, на жаль, був закопаний у землю, бо саме Коля відкрив один прецікавий закон: коли режисер хоче, щоб актори геніально грали, треба, щоб вони не знали, що грають, а були впевнені, що оце так вони живуть. Отож Колина жінка й теща геніально грали, не відаючи, що вони таки грають розлючених фурій - Коля-рибалка для справедливості їхній фурійний геній цілком визнавав. Через це так покірливо сидів він на ослінці із заклепленим одним оком і з напіврозплющеним другим, бо мусив же він хоч упівока з них милуватися і ними захоплюватись.

- Кинь, мамо, щось йому доказувати, він, чортовий п’яничка, спить, - нарешті сказала Любка.

Він і справді спав і бачив Місячну Зозульку з Ластів’ячого Гнізда із круглим обличчям скіф’янки, з розлитими на підвіконні грудьми, його знову до них потягло, бо вже відпочив, тільки треба було одного: аби ці жінки до неї його послали.

Цупка, як коцюба, в якої виросли раптом розчепірені пальці, рука потермосила його за плече; пів лівого ока розплющилось.

- Да, - сказав він. - Постели. Хочу спать.

- Щоб завтра не шлявся, а пішов на роботу, пойняв!

Ліве око розплющилося більше.

- Да, обізатєльно, - сказав Коля-рибалка - Це ви правильно кажете… Ставити сінці… Обізатєльно! Можу я конець-концом оддихнуть? Стели, хочу спать.

- Перевірю, як ти підеш, я перевірю, - тоненько запищала, як причавлена миша, теща. - Ганьба на нашу голову з таким робітничком! А вона озьме й не заплатить! І все, що ти там настроїв, піде тюльці під хвіст. Цього хочеш?

- Собаці під хвіст, - поправив поважно Коля-рибалка.

- Фу, як ти некрасіво виражаїся, - сказала теща.

Тоді він зовсім прокинувся. Встав і потягся, а тоді глянув на них цілком тверезо й притомно:

- То що, мені на ту роботу завтра йти? - спитав, мов того не докумекав ще.

- Ти якийсь сьодня приторможений, - сказала Любка. - А про що ми тобі цілий вечір торочимо?

Коля-рибалка зрадів. Його очі знову приплющились, але для того, щоб ці дві артистки, котрі так геніально грають фурій, не помітили, що він радий понікуди, адже цілий вечір чекав од них саме цих слів.

- По-моєму, ви не говорили, а кричали, - миролюбно мовив Коля і рушив туди, де мало бути його ліжко, адже він уже справді засинав і це було єдине, чого сьогодні праг.

«Нє, - подумав мудро він, простуючи до спальні, - баб усе-таки можна дурить, не такі вони вже й пронирливі».

12

І от сінці у Юльки побудовано, скажемо, не дуже вникаючи у деталі, що незабаром до них з’явилися й двері, бо Коля-рибалка збудував їх без дверей, згодом усередині їх було отиньковано, завезено газову плиту й балона, а двері, що вели до колишньої хазяйки Юльчиної кімнати закладено цеглою; до речі, саме ці двері й було переставлено на сінешні, отже, Юлька не мала потреби доставати нові, що теж для неї було немаловажно.

Минуло відтоді, може, з півмісяця, а може, й місяць, на землю дихнуло осінню, і саме тоді Юлька остаточно переконалася, що насіння, яке щедро сіяли в неї баламути, Шурка Кукса та Коля-рибалка, виявилося порожнє, бо й не проросло в ній; вони ж самі з Безназванного завулку зникли й більше сюди не потикалися; непевні ж вітри долі їхньої носили їх по інших завулках цього світу; Юлька також навіки про них забула, бо й не було про що згадувати; лишили вони їй після себе хіба смуток, який вряди-годи проростав у ній замість плоду, на який все-таки сподівалась, і цей смуток часто ставав, ніби розлоге дерево із напівжовтим листям, бо осінь уже дихала на землю, і те дерево смутку