Вовк-тотем - Цзян Жун
Чотири Вовчикові ікла, що раніше були гострими, мов шило, до сьогодні вже сточилися й стали короткими та тупими звичайними зубами із заокругленими кінчиками, схожими на чотири вертикальні фасолини, навіть гірші, ніж собачі зуби. Однак найбільше Чень переживав про те, що, хоча під час тієї операції вони були якомога обережними й, збиваючи кінчики, не пошкодили нервового каналу, один зуб все-таки злегка розтріскався й тоненька тріщинка на ньому сягнула пульпи, тож невдовзі Чень помітив, що цей зуб повністю забруднився й почорнів, ніби хворий зуб старого вовка. Потім щоразу, коли Чень бачив цей чорний зуб, йому ніби ножем різало по серцю, адже, можливо, не мине й року, як цей хворий зуб випаде. Ікла — це передумова життя степового вовка, тож якщо у Вовчика залишиться тільки три ікла, йому буде навіть складно розривати їжу, а що вже казати про полювання на тварин?
Із плином часу Чень Чжень з усе більшим розчаруванням розумів усю серйозність наслідків свого тодішнього легковажного рішення — у майбутньому він уже не зможе відпустити Вовчика назад у степ і не зможе проникнути в глибину степу, щоб познайомитись із «Вовчиковими друзями». Таким чином Чень сам, виконавши ту жорстоку операцію, зруйнував власну романтичну мрію. Водночас він зруйнував також свободу цього чудового й милого вовченяти. Тим більше Вовчик, який тривалий час жив прив’язаним на ланцюгу, зовсім не мав досвіду реальних битв у степу, тож орхонські вовчі зграї могли прийняти його за «чужака» й безжально загризти. Він картав себе за те, що не наважився відпустити Вовчика тієї ночі, коли вовчиці кликали його, й відчував за це глибокі докори сумління. Чень Чжень розумів, що не є кваліфікованим та розумним ученим-дослідником, адже мрії та емоції часто змушували його люто ненавидіти «дослідження». Та й Вовчик не був піддослідним пацюком, призначеним для анатомічних розтинів, а був його другом і вчителем.
А люди в степу із тривогою чекали на офіційний прихід Виробничо-будівельного корпусу Внутрішньої Монголії. Колективний лист Біліґа, Улзія та інших поважних монголів відіграв свою роль, і представники корпусу вирішили, що Орхонський степ має залишитися пасовищем, а пасовище Булаґійн — перетворитись на скотарське об’єднання, де головною діяльністю буде все-таки скотарство, а побічною — сільське господарство. При цьому більшу частину інших пасовищ і колгоспів перетворювали на сільськогосподарські об’єднання, навіть батьківщина виробництва найбільш відомих бойових коней монгольського степу — Уземчинів — басейн річки Лошат, перетворювався на великий сільгосп. Невеликі пасовища ставали напівсільськогосподарськими-напівскотарськими об’єднаннями.
Грандіозні плани виробничо-будівельного корпусу вже досягли давнього Орхонського степу. Основна ідея була такою: якомога швидше відмовитися від первісного й відсталого скотарського виробництва, що тривало в степу декілька тисяч років, і масово збудувати тут поселення. Виробничо-будівельний корпус привіз із собою велику кількість грошей, обладнання та інженерів, щоб збудувати для скотарів цегляні будинки, кам’яні зацементовані загони, насосні станції, відремонтувати дороги, збудувати школи, лікарні, пошти, храми, магазини, кінотеатри тощо. А також підняти цілину, де це було можливо, посіяти збіжжя, технічні культури та посадити овочі. Організувати механізовані команди косарів та перевізників, а також збудувати тракторні станції. І остаточно викорінити вовче лихо, хвороби, шкідників та гризунів. І підвищити свою здатність протистояти таким природним лихам, як завірюхи, посухи, буревії, пожежі, комарі тощо. І дати змогу скотарям, які тисячами років постійно жили в жахливих і складних умовах, поступово перейти до спокійного й щасливого осідлого життя.
Усі молоді інтелігенти на пасовищі, молоді скотарі, а також багато жінок і дітей з нетерпінням очікували на прихід виробничо-будівельного корпусу, щоб той якнайраніше здійснив для них змальовані Бао Шуньґуєм та кадровиками корпусу райдужні плани. Однак більшість скотарів літнього й середнього віку мовчали. Коли Чень Чжень пішов розпитатись про це в Біліґа, Старий, зітхнувши, сказав:
— Скотарі давно хотіли, щоб їхні діти ходили до школи і щоб, коли хтось захворіє, не потрібно було б везти його кіньми або волами, запряженими у возик, аж до хошуна в лікарню. Через те, що в Орхоні немає лікарень, тут загинуло дуже багато людей, які не повинні були загинути. Однак як же степ? Степ дуже тендітний, а кількість худоби вже нині надзвичайно велика. Степ — це возик на дерев’яних колесах, він може вмістити лише таку незначну кількість людей і худоби, яка тут є, але якщо сюди прийдуть усі ті люди й техніка, тоді цей візок перекинеться. А якщо він перекинеться, ви, ханьці, зможете повернутись додому, але що робитимуть скотарі?
Проте Чень найбільше турбувався про те, що робитимуть степові вовки. Адже як тільки прийдуть люди зі скотарських регіонів, вони повбивають собі на їжу усіх лебедів, гусей та диких качок, а кого не повбивають, ті розлетяться. Однак степові вовки — це не перелітні птахи. Значить, вовчі зграї, які поколіннями жили в Орхонському степу, будуть остаточно винищені? Або їх проженуть за кордон, так би мовити, за двері країни? Однак у Зовнішній Монголії морози набагато лютіші, трави рідші, а людей і худоби менше, тож тамтешні вовки-бідняки набагато лютіші від орхонських «заможних» вовків. Тож коли останні туди потраплять, вони перетворяться на «приходьків» і зазнаватимуть тільки образи. Чень Чжень не очікував, що так швидко побачить останні дні степових вовків, але ж його спостереження й дослідження щодо зграй степових вовків тільки-но розпочалися…
Час уже наближався до вечора, і Ян Ке пригнав отару до окремого місця за три лі від табору, де розвернув її прямо на власну юрту, а потім полишив її, щоб повернутись додому й попити води. Невдовзі потрібно буде переміщатись на нове пасовище, тож можна дати змогу вівцям поскубти молоду травичку, яка щойно виросла в околицях табору.
Ян Ке налив дві великі піали холодного чаю й сказав Ченю:
— Хто б міг подумати, що виробничо-будівельний корпус дійсно прийде? Я терпіти не можу, коли в мирний час життя воєнізується. Я ледве-ледве втік з виробничо-будівельного корпусу в Хейлунцзяні, так тепер він мене наздогнав у Внутрішній Монголії. У мене на душі неспокійно через те, що буде, врешті-решт, з Орхоном. Ми повинні швидше з’ясовувати, що
