Вовк-тотем - Цзян Жун
Заєць, повільно вигинаючись, мов гусениця, наближався до межі кола, Вовчик, так само повільно, слідував за ним, тримаючи відстань в один чи, але варто було тільки зайцю зробити більш-менш сильний рух задньою лапою, як Вовчик, мов ужалений отруйним скорпіоном, відстрибував назад.
Ян Ке сказав:
— Перемогу в цьому раунді слід присудити зайцеві, адже якби це відбулося в природних умовах, він би, щойно оглушивши Вовчика, створив би собі можливість утекти. Цей звірюга за двадцять хвилин устиг поранити людину й вовка, ну й хвацький! Відпустімо його, він же такий самий травоїд, як і ми, селяни, а якби в китайців був дух такого собі старого зайця, то хіба вони дали б перетворити свою країну на напівколонію?
Чень Чжень, відчуваючи роздвоєння в душі, сказав:
— Дамо Вовчику ще одну, останню, можливість: якщо заєць зможе виповзти за межі вовчого кола, будемо вважати, що він виграв, якщо не зможе — тоді боротьба триватиме.
— Добре, — погодився Ян Ке. — Нехай межа вовчого кола вирішить його долю.
Заєць, ніби вгледів для себе промінець надії, тож вигинаючись і перекидаючись просувався до межі кола. Вовчик також розсердився, ніби відчув, що ця річ, яка очевидно належала до його кола, збиралась покинути його межі. Він так розхвилювався, що почав безладно стрибати навколо цієї речі, однак не наважувався ані вкусити, ані вловити її, ніби мав справу з їжаком. Коли в нього з'являлась можливість, він передньою лапою підтягував зайця назад, у середину кола, однак після цього відразу ж відстрибував від нього. Заєць же, дочекавшись, поки Вовчик відстрибне, знову починав переміщуватись до межі кола. Через декілька раундів такого «перетягування канату» Вовчик, як справжній мисливець, нарешті знайшов слабке місце зайця — оминаючи його задні ноги, він вибіг наперед до нього і вдався до тактики «тягання за вуха» — дочекавшись можливості, вхопив зайця зубами за довгі вуха й потягнув усередину кола. Щойно заєць починав пручатись, Вовчик розкривав пащу й випускав його, але поступово помітив, що задні ноги зайця, які становили для нього загрозу, тепер уже до нього не дістають, тож, зрештою, набрався хоробрості й міцно вкусив зайця за вуха та притягнув його до дерев'яного кілка. Тепер в очах у зайця засвітився жах, і він раптом почав хвицятись і битись, мов викинутий на берег карась, аж Вовчику ніяк було його вкусити.
Чень Чжень вирішив дати Вовчику підказку — він раптом закричав: «Вовчику! Вовчику! Їсти!» Вовчик завмер на мить, однак ці звуки пробудили в нього почуття голоду, тож він миттю з вовка-воїна перетворився на голодного вовка: він люто затиснув голову зайця, після чого з хрускотом відкусив задніми зубами одне його вухо й проковтнув його просто з хутром. З голови зайця бризнула кров, а побачивши її, очі Вовчика загорілись, і він уже не міг стримати своєї вовчої природи. Він люто відкусив друге вухо й проковтнув його. Утративши обидва вуха, заєць став дуже схожим на байбака, почав безладно шкребти лапами й кусатись, борсаючись з останніх сил. Таким чином у вовчому колі клубком катались, б’ючись на смерть, вовченя із заюшеною кров’ю головою і старий заєць із розідраною на кров головою. Вовче коло перетворилось на справжнє поле бою, сповнене запаху крові.
Однак Вовчик усе ще не розумів, що спочатку потрібно вбити зайця на смерть, а потім можна спокійно їсти його м’ясо. Він, відкусивши шмат м’яса, з’їдав його, обдираючи сірого живцем, просто на цьому зайцеві, зовсім не за правилами, намацуючи способи полювання. Хоча ікла Вовчика були сточені, однак мали силу щелеп тигра, він спочатку затискав у зубах шкіру зайця, а потім люто мотав головою, розриваючи так шкіру сірого смужка за смужкою. Хоча він не розумів, що можна одним укусом перегризти зайцю горло, однак він інтуїтивно знайшов інше вразливе місце сірого — живіт. Тож, зрештою, Вовчик розірвав бідному зайцю живіт і з силою витягнув звідти всі нутрощі, а це вже — улюблена їжа степових вовків, оскільки нутрощі ніжні, мають багато крові й не вкриті хутром. Очі Вовчика засвітились, і всі кишки, серце, легені, печінка й нирки швидко потрапили йому в живіт. Старий заєць, який до цього вперто опирався, припинив спротив, коли втратив свої нутрощі.
Отже, Чень Чжень дав Вовчику можливість побути справжнім вовком. Вовчик нарешті виріс — ціною спотворення обличчя й вух; однак тепер він мав «стандартні вуха» степового вовка і сам перетворився на такого, навіть враховуючи справжню битву. Проте Чень Чжень чомусь не міг радіти — коли Вовчик виграв, Чень натомість почав співчувати старому зайцю, адже той, бідолаха, боровся до останньої миті, тож його смерть заслуговує на повагу: хоча він був забитий і з’їдений однаково хоробрим і запеклим Вовчиком, його, зайця, дух залишився непереможеним. Отже, всі істоти монгольського степу, крім овець, не важливо, м’ясоїди вони чи травоїди, усі мають подарований їм матір’ю-степом хоробрий і нескорений дух.
Вівці самі прийшли до табору. Чень Чжень і Ян Ке вирішили цього дня тимчасово перервати традицію Вовчикових прогулянок, а сам Вовчик, який усе ще перебував у надзвичайно збудженому стані, геть забув про них.
Хлопцям рідко коли випадала можливість зібратись усім чотирьом готувати й їсти, тож атмосфера в юрті відразу стала надзвичайно теплою й приємною. Чень Чжень налив Чжану Цзіюаню піалу чаю й запитав:
— Ти ще нам не розповів, як же ти роздобув цього старого зайця?
Чжан Цзіюань, як і степові конопаси, любив повихвалятися, тож, трохи помовчавши, сказав:
— Гм, цього зайця мені теж подарували вовки.
Усі троє хлопців завмерли від подиву. Чжан Цзіюань
