Обліковець - Марина Троян

– Чому ти такий сумний? – запитав дитячий голосок.

Ні, я не подумав, що це було сказано мені – просто стало цікаво, хто тут іще, крім мене, вирішив тихенько й непомітно посумувати. Коли я підняв очі, то побачив біля себе дівчинку років чотирьох, яка тримала в руках відерце з пасочками, лопатками та іншим пісочним причандаллям. Покрутився вправо-вліво, але в радіусі кількох метрів навколо нас нікого не було, лише трохи осторонь вмощувалася на лавочку літня жіночка – вочевидь, бабуся. Я знову глянув на дівчинку, намагаючись збагнути, у кого вона запитувала, і та, дивлячись просто мені у вічі, повторила питання.

– Бо я не знаю, що мені робити, – відповів я, не вірячи до кінця, що говорять саме до мене.

– А що тобі кажуть батьки? – знову запитала дівчинка.

Вона говорила таки зі мною! Не знаю, як таке може бути, але вона мене бачила й чула! Може, я раптом «ожив»? З цією думкою я глянув на бабусю, яка спокійно сиділа собі, дивилася на свою онучку в піску й не виявляла жодних ознак хвилювання з приводу того, що біля неї сидить чужий дивний дядько. Ні, бабуся мене не бачила, це точно. Чому ж дівчинка змогла?

– У мене немає батьків, – відповів я дівчинці, яка почала розкладати навколо мене пасочки, оминаючи те місце, де стояли мої ноги. Не знаю чому, але при цих словах у мені щось тьохнуло, наче відгомін почуття, якого вже не буде.

– А-а, – мовила вона зовсім по-дорослому. – Ну, тоді роби хоч що-небудь. Так мама татові каже. Можу дати тобі відерце, і ти зробиш хатку…

Вийшовши з парку, я на хвильку притулився до стіни й роздумував про дівчинку, яка мене бачила і, не надавши цьому значення, продовжувала ліпити фігурки з піску.

– Чого киснеш, чувак? – почувся голос.

Я й не помітив типа, який сидів на бордюрі між стіною й кущами, огорнутий хмаркою диму, і босою ногою відбивав ритм тільки йому відомої мелодії. Можна було подумати, що це один із наших, якби з-під куща не виглядали його сандалі, а в погляді не було дурману, якого я, навіть маючи велике бажання, нагуляти не зміг би. А таки цей тип мене також бачив.

– Я не знаю, що мені робити в цьому довбаному світі! – відповів я, як і тій дівчинці, від несподіванки сказавши правду.

– Респект, чувак! Я тебе розумію! – І він так божевільно зареготав, що, здавалося, під ним і бордюр підстрибує. – А що ти хочеш робити? – висміявшись, запитав він.

– Кричати, – видав я перше, що спало на думку.

– То кричи! – просто відповів хлопець і, показуючи мені, як це робиться, набрав повні груди повітря, розкинув руки й почав волати що було сили.

Я й собі розкинув руки й настроївся глибоко вдихнути, аж тут до мене дійшла вся безглуздість дійства.

– Ні, уже не хочу, – опустив я руки.

– То не кричи! – І він знову зайшовся реготом, від якого навіть мені рота скривило в посмішку.

Ви будете сміятися, але третім місцем, куди я забрів, виявилася божевільня. Її територія, відділена бетонним парканом, межувала з парком, але я, петляючи туди-сюди, того паркана навіть не помітив. І ви знову будете сміятися, коли дізнаєтеся, що втретє за сьогодні я почув те саме питання: чого я так зажурився? Цього разу його озвучила жінка, що з виду була типовою тутешньою мешканкою. Вона висмикувала зі своєї голови по волосині та підкидала вгору. Щоразу, як волосина падала на землю, жінка була така спантеличена, наче тільки щойно відкрила, що гравітація діє від землі, а не від неба…

Їй я відповів те саме, що й попередникам.

– Навчися літати, – порадила вона мені, не полишаючи скубти свою голову.

– Це я і так умію, – зітхнув я, удавши, що розмовляю з мудрецем.

– Тоді навчися не літати, – була її наступна порада. – Це не менш складно. Я, наприклад, не вмію ні того, ні другого.

Я поплівся далі, і в якийсь момент мою увагу привернув старенький дідок, який сидів біля свого гаража й перебирав якісь залізяки. Їх була перед ним ціла гора: великих і маленьких, довгих, покручених, круглих, і ще якоїсь незрозумілої форми гвинтиків і деталей. Він сидів на ослінчику перед тією горою, брав у руки деталь, довго та уважно її роздивлявся, потім відкладав на одну з менших куп, ліворуч або праворуч від себе. Я зазирнув до гаража й побачив запилену, затягнуту павутинням комору, де накидано всілякого мотлоху, але нема й сліду від машини чи мотоцикла. Навіть велосипедом тут не пахло. Дід наводив лад у старому гаражі, де давно не жив ніякий транспорт і куди майже ніколи не ступає нога людини.

– А ти чого байдикуєш? – гаркнув дідок до мене начальницьким тоном.

– Може, ти скажеш мені, що я маю робити? – з викликом запропонував я йому.

– А ти не маєш діла? – Дідок здивовано повів бровами.

– Я сказав би, що ні, – зізнався я.

– Тоді допоможи мені робити моє, – поділився дід.

Я міг би допомогти йому. Але якщо я це зроблю, то що тоді тому бідному діду залишиться робити в цьому житті?

Не знаю, скільки я так тинявся, натрапляючи на різних людей. Деякі мене бачили й розмовляли зі мною. Звісно, то була така категорія осіб, що якби вони комусь розповіли про мене, їм би ніхто не повірив. Вони самі собі не повірили б наступного ж дня. Але таких було мало. Для основної маси я залишався невидимим. І хоч скільки вештався, скільки дослухався, просвітлення так і не діждав.

З таким результатом, чи то пак, із його відсутністю, я повертався назад.

– Що у вас тут новенького? – запитав я в Третьої, яка за своєю звичкою сиділа на стовпі в Лейлиному дворі. Я знав, що Міла повернулася після сесії й зараз навідалася до подруги, щоб поділитися враженнями.

– Та нічого особливого, – проспівала Третя, наділивши мене однією зі своїх загадкових усмішок. – Окрім того, що, поки ти десь провітрювався, твоя підопічна вийшла заміж!

Мілине інститутське життя у вирі загального студентського варива нічим суттєвим не вирізнялося. Більше того, якщо порівняти з іншими, більш активними особами, воно могло видатися прісним і одноманітним.

Довге сидіння в бібліотеці, довгі черги до ксерокса чи до комп’ютера, довгі нудні лекції й довгі вечори в кімнаті, яку їй давали в гуртожитку на