Обліковець - Марина Троян

Я психував. А хто б не психував на моєму місці?

Кожен божий день я ламав голову, як би підштовхнути Мілу до того, щоб вона врешті поплакала. Як порадив Сорой: щоб, виплакавши все наболіле, вона, так би мовити, звільнила місце для нових бажань і вражень. Спочатку я не надто переймався. Здавалося б, що може бути легше, ніж побачити сльози дівчини, якій у її «веселій» сімейці виділено роль цапа-відбувайла? Тут нічого й робити не треба, просто чекати й запастися посудиною побільше, аби не потонути, коли греблю нарешті прорве. Але ж ні, не з моїм щастям! Терпіла все, як кам’яна баба, і брови не супила! Я мусив утрутитися.

Хай би хто там що думав, для мене це було завданням підвищеної складності. Як же, на Бога, мені це зробити, якщо я жодним, навіть наймізернішим чином не міг вплинути на свою підопічну? Перепробував усе: говорив із нею уві сні, крутився біля неї перед дзеркалом (а раптом там мене буде видно?), намагався передати свої думки через доторк… Усе марно. Міла мене не чула й не бачила. Ті вміння, які я мав, допомагали мені пересуватися самому і, якщо дуже напружитися, переміщувати предмети. Але розкрита на певній сторінці книжка, розбита шибка чи розсипана сіль не наштовхували Мілу ні на які роздуми, крім як про нехлюйство своїх сусідок.

Я не міг нічого. І раз у раз ставив собі одне єдине питання: «Навіщо людині такий обліковець, який ні на що не здатен?» Я не міг подужати навіть такої дрібниці, як змусити дівчину поплакати досхочу – а це вже скандал, бо на це здатний кожен, навіть найнікчемніший мужик!

Тільки не я. Бо я наче й не зовсім мужик. Але таки не зовсім і янгол. Я – щось посередині, а якщо говорити точніше, я – ніщо. Ні на що не здатне ніщо.

І навіщо я весь час волочуся біля Міли? З якою метою? Що я з такими «талантами» можу (чи мушу) для неї зробити? Крім того, звісно, що збирати монети. Але вони з’являються самі по собі, без мого втручання. Більше того, з’являються навіть тоді, коли мене поруч із Мілою немає. Для такого й простої коробки вистачило б.

– Я обов’язково мушу постійно тинятися за Мілою? – спитав я в Сороя при нагоді.

– Ні, не мусиш, – відповів той.

– Чудовенько! – вигукнув я, не звертаючи уваги на те, що Сорой хотів іще щось казати. – Тоді я йду у відпустку! Багаж при мені: півмішка золотих копійок у правій кишені та жменька срібних – у лівій! Одним словом, усе, що треба для курортного сезону!

То я вже дурманів, бо прекрасно розумів, що навіть якщо забажаю купити собі морозива (якщо говорити фігурально, бо точно не зможу ні забажати, ні купити, ні тим паче з’їсти його), жодної з цих монет мені здихатися не вдасться. Але я розумів також, що мені конче потрібна зміна клімату. Бо від того клімату, у якому я перебуваю останнім часом – клімату Мілиного дому – у мене от-от зупиниться серце (знову ж таки – фігурально).

Так, я винен: дав маху й не зміг допомогти людині трохи поплакати. Але, думаєте, після того, як це сталося саме по собі, комусь полегшало?

Надька мовчки везла Мілу додому в машині дяді Борі й навіть не завдала собі клопоту насварити її за втечу. Натомість, підозріливо зиркнувши на водія, почала в нього випитувати:

– Хто така Тетяна, про яку тебе Химка питала?

Вона ж бо добре знала, що його жінку звуть Наталею, з дітей він має тільки сина і серед його найближчих родичів Тетян немає.

– Що це ще за допит? – відразу вишкірився дядя Боря. – У тебе що, нема зараз інших кандидатів, щоб полоскати мізки? – Він кивнув у бік заднього сидіння, де зі своєю валізою скрутилася Міла.

Надька й замовкла. Вона ще не бачила дядю Борю таким злим і не хотіла далі лізти під вогонь.

Зате, залишившись удома удвох із дочкою, Надька відважила їй такого ляпасу, що відлуння по хаті пішло.

– Бачиш, до чого ти догралася! – заверещала вона на Мілу. – Посварила нас із Борисом і рада собі?

– А я тут до чого? – Міла хоч і перелякалася, але не згодна була одразу давати себе на поталу.

– Як до чого? – лютувала Надька. – Думаєш, він не мав інших справ, як тинятися вночі по всьому селу й вишукувати сопливу втікачку? Хіба після цього не будеш злий, як вовк?

Міла прикусила губу. Насправді вона геть не чекала, що мама буде так перейматися й шукати її серед ночі по всіх усюдах. Ну, поїхала в інститут раніше – яка різниця? Вона ж попередила маму запискою, щоб не хвилювалася. Потім, по приїзді, отримала б свою кару за непослух, – домашній арешт абощо, – і всі справи. Але ж ні, мамі, виявляється, не байдуже!

– Вибач мені, я такого не хотіла, – покірно й майже радісно перепросила Міла в матері. – Не треба було так переживати, зі мною ж усе гаразд.

– Не переживати? – вигукувала Надька, розмахуючи руками. – Як же тут не переживати? А що люди про нас казатимуть? Що в нас неблагополучна сім’я, що діти з дому тікають? А Полі ж іще заміж треба вийти! Хто ж нормальний її потім візьме, ще й з дитиною, коли про нас всяку погань балакатимуть?

От вам і все! Тут, щоб полегшало, одними сльозами не обійдешся.

Мілу посадили під домашній арешт на два дні: якраз щоб Поля нагулялася, а потім відійшла після гулянки.

А я сидіти в цьому дурдомі не мав ані найменшого бажання.

– У вас тут є щось на зразок кімнати відпочинку для обліковців? – запитав я в Сороя, на що він розвів руками, показуючи обрій.

Іншими словами: весь світ твій, роби, що хочеш.

Ну й добре!

Так і не надумавши, куди мені подітися, я просто майнув якнайдалі. Ішов, біг, летів куди-небудь, де б усе було інакше.

Коли врешті почав звертати увагу на оточення, помітив, що опинився в якомусь парку якогось міста, де гралися діти, а мешканці вигулювали собак. Усі лавочки були зайняті парочками, газони – собаками, а гойдалки – дітлашнею. Тут не було снігу, дерева були зеленими, а люди – галасливими. Я набачив лише одну відносно тиху місцину, де, як на диво, нікого не було, – дитячу пісочницю. Всівся на бортик і підпер щоки руками.

Якби мене хтось побачив, то, напевно, замовив би за мене