Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
— А пам'ятаєш, як підійшов великий арабський вітрильник і під час відпливу сів на мілину?
— Пам'ятаю. І як матроси переправились на берег у човнах, і пішли стежкою нагору від бухти, і переполохали гусей, та й жінок теж.
— Це було того дня, коли ми наловили силу-силенну риби, але мусили повернутись, бо знялася хвиля.
— Пригадую.
— Ти сьогодні чимало пригадав, — сказала вона. — Дивись, щоб не стомився.
— Шкода, що тобі не випало тоді полетіти в Занзібар, — сказав він. — Ти могла б чудово приземлитися на тій обмілині. Там легко було і сідати, і злітати.
— Занзібар від нас не втече. Ну, на сьогодні досить. Не пригадуй більше. Хочеш, я почитаю тобі? Ми напевне щось пропустили в давніших номерах «Нью-Йоркера».
— Ні, читати мені не треба, — відповів він. — Краще щось кажи. Щось про ті добрі дні.
— Сказати тобі, як надворі?
— Надворі дощ. Я знаю.
— Еге ж, сильний дощ, — мовила вона. — І вітер такий, що мало з ніг не збиває. В таку погоду туристи сюди навряд чи поткнуться. Отож ми можемо зійти вниз і посидіти коло вогню.
— Та, власне, туристи мені більш не заважають. Навіть цікаво слухати їхні балачки.
— Серед них є жахливі люди, — сказала вона. — А є й непогані. Мені здається, до Торчелло добираються тільки найкращі.
— Твоя правда, — погодився він. — А от я про це й не подумав. Звісно ж, оцінити Торчелло можуть лише найкращі.
— Зробити тобі коктейль? — спитала вона. — Доглядальниця з мене ніяка, сам знаєш. Не навчена я цього, та й не маю такого покликання. А от коктейлі робити вмію.
— Гаразд, вип'ємо.
— Тобі який?
— Та байдуже.
— Ну, то я зроблю тобі сюрприз.
Він чув, як відчинились і зачинилися двері, як вона спускається сходами, і подумав: треба відіслати її кудись, нехай трохи розвіється. Треба поміркувати, як це краще зробити. І зробити так, щоб не виникло ніяких ускладнень. Тепер мені жити отак аж до скону, то треба щось придумати, щоб не згубити і її, не занапастити їй життя. Вона така добра до мене, а це ж не її призначення — бути доброю. Та ще й отак повсякденно й без просвітку.
Він почув, як вона піднімається сходами, й подумки відзначив, що тепер, із двома склянками в руках, вона ступає зовсім не так, як ступала, йдучи вниз без нічого. Він чув, як лопотить у вікно дощ, знизу до нього долинав дух букових дров, що горіли в каміні. Коли вона зайшла, він простяг руку, але трохи зарано. Та потім відчув високу холодну склянку, стиснув її в руці, і жінка цокнулася з ним.
— Наш давній коктейль, як колись, — мовила вона. — Кампарі та джин «Гордон» з льодом.
— Добре, що ти не з тих, хто рюмсає в біді.
— Ні, я не з тих, — відказала вона. — І ніколи такою не буду. А біда для нас не первина.
— «Скинь тягар, і підводься, і знову іди», — згадав він. — А пам'ятаєш, як ми викреслили ці слова?
— Якраз після отого мого лева. Який був розкішний левище! Скоріше б нам знов його побачити.
— Нам?
— Пробач, будь ласка.
— Ти забула, що ми викреслили й ці слова?
— А я мало не повторила їх знов.
— Знаєш, — сказав він, — дуже добре, що ми приїхали сюди. Я так добре пам'ятаю ці місця, що все тут стає просто-таки відчутним. Це — нове слово, але скоро ми викреслимо і його. Та це не має значення. Тут справді чудово. Коли я чую дощ, то так і бачу, як він періщить по бруківці, й по каналу, й по лагуні, і я знаю, як гнуться дерева за всякого вітру і який вигляд мають церква та вежа в різні пори дня. Ми обрали саме таке місце, яке мені потрібне. Кращого й не знайдеш. Ми маємо добрий приймач, чудовий диктофон, і я писатиму ще краще, ніж раніш. Якщо працювати без поспіху, з диктофоном можна добирати справжні слова. Тільки не треба квапитись. Коли я вимовляю слова, я бачу їх. Я чую фальш у кожному фальшивому слові, і зможу заміняти слова й добре припасовувати їх одне до одного. Ато, з багатьох поглядів кращого й бажати годі.
— Філіпе!..
— Дурниці,— мовив він. — Темрява — це темрява, ото й тільки. Це не справжня темрява. Я добре бачу все, що всередині, і в голові у мене дедалі прояснюється, і я все пригадую і навіть можу щось придумувати. Ось скажи сама. Хіба я погано сьогодні пригадував?
— Ти пригадуєш щодень краще. І сила до тебе повертається.
— Сили мені й так не бракує,— сказав він. — То ось, якби ти…
— Якби я що?
— Якби ти ненадовго десь поїхала, відпочила б, змінила місце…
— То я тобі не потрібна?
— Та певно ж потрібна, люба.
— До чого ж тоді ці розмови, щоб я кудись їхала? Я знаю, я погано доглядаю тебе, зате я вмію робити те, чого не вміють інші, і ми кохаємо одне одного. Ти ж кохаєш мене, сам знаєш, і ми втішаємося так, що іншим і не снилось.
— А найдивовижніше — що в темряві,— мовив він.
— Раніше бувало, що й завидна, при сонці.
— Як на мене, то в темряві краще. Отже, ми тепер маємо всі вигоди.
— Досить тобі вигадувати, — сказала вона. — І не треба, будь ласка, гучних слів.
— Послухай, як лопотить дощ, — сказав він. — А як там відплив?
— Вода спала, а вітер одігнав її ще далі, ніж звичайно. Можна дійти пішки до Бурано.
— Воно б можна, але є там одне таке місце… — сказав він. — А птахів багато?
— Тільки чайки та ластівки. Вони сідають на обмілинах, а коли злітають, вітер їх підхоплює.
— А інших немає?
— Є, але небагато. Вони на тій обмілині, що оголюється тільки в час найбільшого відпливу.
— А як по-твоєму, чи настане врешті весна?
— Не знаю, — відказала вона. — Поки що не видно.
— Ти випила свій коктейль?
— Допиваю. А ти чому не п'єш?
— Розтягую втіху.
— Пий, пий, — сказала вона. — Уявляю собі, як ти мучився, коли не можна було пити.
— Знаєш, — знову почав він, — поки ти ходила вниз, я подумав, що тобі не завадило б поїхати в Париж, а там і в Лондон, побачити людей, розважитись, а коли повернешся, вже неодмінно настане весна. І ти розповідатимеш мені про все.
— Ні,—