Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Дякую, — сказав він. — Тепер вам щаститиме.

— Добре, коли так, — озвався той хлопець, тоді знов укинув четвертак і потяг до себе важіль автомата.

Він знову виграв, цього разу чимало, і, вигрібши з вічка монети, дав одну Сліпакові.

— Дякую, — мовив Сліпак. — Бачите, як вам ведеться.

— Сьогодні моя гра, — сказав юнак біля автомата.

— Ваша гра — моя гра, — докинув Сліпак, і юнак заходився грати далі. Та більше йому не щастило, а тут ще Сліпак стовбичив над душею і був такий страхітливий з вигляду, що той хлопець зрештою покинув грати і перейшов до прилавка. Сліпак сам відбив йому охоту, але помітити цього не міг, бо хлопець нічого не сказав; отож Сліпак знову обмацав вічка автоматіз і лишився на місці, чекаючи ще когось, хто надумає пограти.

Ніхто не грав ні в рулетку, ні в кості, а коло покерного стола сиділи самі картярі-професіонали й знічев'я піддрочували один одного. Вечір був тихий, буденний, і життя в містечку наче завмерло. Заклад не мав ані пенса прибутку, окрім як від продажу напоїв. Але відвідувачі біля прилавка не нудилися, та й загалом у барі було приємно, поки не з'явився Сліпак. А тепер кожен міркував, чи не перейти по сусідству, до «Стрімчака», чи, може, вже скінчити та рушати додому.

— Чого тобі налити, Томе? — спитав мене Френк, бармен. — Ця піде коштом закладу.

— Та я вже думав був відчалювати.

— Ну, то останню на дорогу.

— Тоді того самого, з водою, — сказав я.

Френк запитав гладенько виголеного молодика із засмаглим у горах обличчям, у важких черевиках та чорному капелюсі, що він питиме, і той також замовив віскі. Віскі було марки «Старий лісничий».

Я кивнув до нього, підняв свою склянку, і ми обидва відпили по ковтку. Сліпак був у протилежному кутку біля автоматів. Мабуть, розумів, що ніхто не зайде до бару, як побачить його коло дверей. А загалом надто соромливий він не був.

— Як цей чолов'яга втратив зір? — спитав мене молодик.

— Не знаю, — відповів я.

— У бійці,— сказав йому Френк.

— Він — у бійці? — перепитав незнайомець і похитав головою.

— Еге ж, — підтвердив Френк. — І голос у нього став такий писклявий після тієї самої бійки. Розкажи йому, Томе.

— Я ніколи про це не чув.

— А так, ти ж не знаєш, — мовив Френк. — Справді. Тебе ж тоді, здається, тут не було. Це сталося, містере, такого ж холодного вечора, як сьогодні. А може, ще й холоднішого. Бійка спалахнула зненацька. Я не бачив, як воно все почалось. А тоді вже вони вискочили, зчепившись, із дверей «Стрімчака». Оцей-от, Блек — тепер його звуть Сліпаком, — і другий, Віллі Сойєр. Вони билися кулаками й коліньми, душили один одного, кусались, і я побачив, як одне око в Блека вилізло аж на щоку. Бійка точилася просто на кризі серед дороги, а кругом були снігові кучугури, і світло падало з наших дверей і з дверей «Стрімчака», а коли Віллі Сойєр видушив йому те око, Голліс Сендз стояв якраз позаду і загукав: «Відкуси його! Відкуси геть, як виноградину від грона!» А Блек уп'явся зубами Віллі Сойєрові в обличчя і куснув так, що аж хряснуло, тоді куснув ще раз, і обидва повалилися на кригу, і Віллі Сойєр почав душити його, щоб він не кусався, а тоді Блек як закричить не своїм голосом — ви такого крику зроду не чули. Страшніше, ніж коли ото кабана ріжуть.

Ззаду підступив Сліпак, і, зачувши дух, що йшов від нього, ми обернулися.

— «Відкуси геть, як виноградину від грона!» — проказав він своїм тонким голосом і, киваючи головою, звернув до нас невидюще обличчя. — То було ліве око. Друге він відкусив з власного почину. А коли я перестав бачити, почав товкти мене ногами. Ото було страхіття…

Він поплескав себе рукою по животі.

— Я тоді мастак був битися, — провадив він далі.— Та він видушив мені те око так, що я й незчувся. То йому просто пощастило… Ну, а відтоді,— сказав Сліпак, — битися мені вже не випадало.

— Налий Блекові випити, — мовив я до Френка.

— Мене звуть Сліпак, Томе. Я заслужив це ім'я. Всі знають, що заслужив. А це був той самий Віллі Сойєр, що сьогодні викинув мене на дорогу. Ото він і відкусив мені око. Ми з ним так і не стали приятелями.

— А ти йому що зробив? — спитав незнайомець.

— О, ви самі його побачите, — відказав Сліпак. — Ви впізнаєте, що це він, тільки-но раз глянете. Нехай то буде для вас приємна несподіванка.

— Краще б вам його ніколи не бачити, — сказав я незнайомцеві.

— Знаєте, ось через це мені часом і жаль, що я темний, — мовив Сліпак. — Так кортить хоч разочок як слід на нього поглянути.

— Ти й так знаєш, який він з виду, — сказав йому Френк. — Ти ж колись підходив до нього і обмацував йому обличчя.

— І сьогодні зробив те саме, — потішено мовив Сліпак. — Тим-то він і турнув мене з машини. Він зовсім не розуміє жартів. Я сказав йому, що в таку холоднечу йому не завадило б добре укутатись, щоб не відморозити собі личко. Та він на те хоч би всміхнувся. Ні, скажу я вам, ніколи не буде з того Віллі Сойєра тямущого чоловіка.

— На ось, Блекі, випий, — сказав Френк. — Я не можу відвезти тебе додому, бо живу на цій-таки вулиці. Та коли хочеш, лишайся ночувати тут, у коморі.

— Оце ти зробиш мені ласку, Френку! Тільки не зви мене Блекі. Я вже давно не Блек. Мене звуть Сліпак.

— Бери, Сліпак, пий.

— Беру, сер, — мовив Сліпак.

Він простяг руку вперед, намацав склянку і несхибно підняв її до нас трьох.

— А той Віллі Сойєр… — сказав він. — Певно, сидить тепер удома сам-один. Ні, той Віллі Сойєр зовсім не тямить, що таке добра розвага.

ПОТРІБЕН СОБАКА-ПОВОДИР

— А що ми робили потім? — спитав він.

Вона нагадала.

— Дивна річ. Я цього зовсім не пам'ятаю.

— А полювання пам'ятаєш?

— Мав би пам'ятати. А от не пам'ятаю. Пригадую тільки жінок, що спускалися стежкою до берега з глеками на головах, і табунець гусей та чорного хлопчиська, який ганяв їх нагору й униз до води. Пригадую, як вони виступали повагом — то нагору, то вниз. А ще пригадую жовті обмілини, й високу воду, й острів ген по той бік протоки. І що весь час віяв