Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

- О! - сказав Шурка. - Ти вже і з роботи прийшла!

- Як бачиш! - коротко відрізала Юлька, бо трохи була ще сердита за те, що він не прийшов учасно, тобто тягати дошки, хоч, тверезо мислячи, про ті дошки він нічого не знав і з нею не домовлявся - чергова риса жіночої нелогічності.

- Хороші я тобі двері вставив, - сказав двозначно Шурка Кукса - Як картінка!

- Двері як двері, - однозначно відказала Юлька, бо мала на увазі самі двері, а не його дурні натяки.

- А що це в тебе за дошки під вікном?

- Сінці хочу пристроїть, - лагідніше відказала вона.

Шурка Кукса зрозумів, що про дошки він запитав даремно; зрештою, не дошки ж його цікавили.

- Слиш, - навпрямки сказав він, - мо’, й сьодня в гості присогласиш?

Круглі, здивовані очка полили на нього сірий перламутр, ніби холодну воду.

- Чого ж, - сказала Юлька - Коли мені сінці зробиш.

Шурка розхвилювався. Нє, це вже переходило всілякі межі.

- А знаєш, скіки тра заплатить, щоб сінці построїть?

- Я тебе не нуджу, - сказала спокійно й навіть холодно Юлька. - Спитав, я тобі відповіла.

- Щоб сінці построїть, тра мастєром буть.

- Ну да, - сказала Юлька - Двері ти ж поставив.

- Двері - це просте, сінців я не поставлю.

- Як знаєш, - мовила Юлька й відвела від нього очі, задивившись на річкові краєвиди, а може, на місяць, що вже проглядав, хоч небо ще було ясне, а світла довкола багато. І той місяць, урізаний у світле небо, був так само трохи здивований, як і Юльчині очка; і Шурка Кукса відчув, що йому невідь-чому стало соромно, що не вміє будувати сінець; з іншого боку, він боявся й зав’язнути в цьому сірому перламутрі очей і в тому широкому розливі грудей на підвіконні; йому подумалося, що то був тільки сон, оте їхнє гаряче з’єднання, бо принаймні аж нічого не змінило в їхніх стосунках, і вона від нього так само далека, як була, а може, й далі, бо для нового зближення пропонувала вже вищу ціну, хоч тут можна було б і поторгуватись, але він страшився влазити в нове ярмо, хай і тягло до неї невимовно.

- Я з Колею-рибалкою поговорю, - сказала вона байдужно. - Він сінці уміє ставить.

Цього разу двозначно, здається, сказала вона, і Шурка аж очі на Юльку поставив - саме за те, що сказала так двозначно - це отверезило його, примусило отямитись, а може, трохи й обурило.

- Ну да, поговори, - мовив він. - Колька вміє. Пока!

- Пока! - сказала байдуже Юлька і знову задивилася на прирічкові краєвиди, ніби їй до нього й діла нема, та й не знає вона його і знати не хоче, адже головний інтерес тепер у неї не він, а сінці.

Отож Шурка пішов, а вона й далі стриміла у вікні; лице її стало сонне, ніби то місяць посірів і сів отак на підвіконня відпочити; при тому була вона така непорушно відсторонена, що всяк із чоловіків, котрі проходили завулком, неодмінно повертався в той бік. Вона ж узагалі нічого не бачила, а рухатися то й не мала потреби. І так знову тривало день у день, часом з’являвся поблизу і Шурка, але ближче не підходив, а в Колі рибалки якось так клалися шляхи, що в Безназванний завулок він не забредав; зрештою, шляхи його були елементарні: з роботи й на роботу, від дому до річки, де він не менш непорушно сидів, як Юлька, у човні та й ловив рибу, а тоді з річки додому; хіба інколи потрапляв і в доміношну компанію. Але чортяка сидів і в Колі-рибалці, отакий чорний, тілистий, із натуральними ріжками та хвостом, але в нього до того чортяки було приставлено сторожа, чуйного, як гуска, та й на гуску він подобав, і це була його власна теща, її звали Маня, була це сестра Тамари й тітка Капілі, бо жінка його Любка до того чортяки не то що була байдужа, а якась нечутлива - мала вона в житті досить іншого клопоту. Отож, коли той чортяка прокидавсь у душі Колі-рибалки, то він або напивався, неодмінно виганяючи з дому жінку з тещею (це був простіший і менш небезпечний сказ), або ж удавався у любасні пригоди, а тоді вже виганяти з нього чортяку рішуче бралася теща; саме вона вистежувала його і вчиняла скандал тій чи тій нетіпасі, яка на зальоти Колі-рибалки відповіла. Все кінчалося, як завжди, просто. Коля знову повертався в родинне лоно, чортяка лишався поганьблений, вибитий, випотрошений, із обірваним хвостом і зламаними ріжками, тож покірно і злякано ховався на споді душі Колі-рибалки, і Коля-рибалка знову користувався тільки двома шляхами: на роботу і на річку; заспокоювалась і теща, хоч і потому не випускала зятя з-під чіпкого нагляду; принаймні вона досить часто з’являлася на острові й перевіряла, чи Коля-рибалка сидить у човні й чи він там сам. А коли його з потреби із околиці відносило, то вона напевне знала, куди він подався й коли повернеться, і хто ті люди, з якими він спілкується. А була теща маленька й сухенька, з гострим гусячим личком і з лагідненькою усмішечкою на видку, і тільки коли говорила про розпусників та розпусниць, голос її ставав іржавий та низькотонний, а личко закляте й люте, а в очах закипав брунатний вогонь, а губи вже не всміхались, а ставали двома крицевими платівками - ось якого сторожа моральності мав Коля-рибалка. Всі жінки на вулиці чудово про те знали, отож коли в Колі-рибалки прокидався