Господь знає; а що тепер непорочних не так і багато, то вони підбирають усіх таких, а оскільки Людка таки була непорочна, тож і сиділа перелякана й запаморочена й міркувала: чи не покинути їй стежити за Шуркою Куксою? Аналітично вона знала, що саме сьогодні, закінчивши роботу, Шурка Кукса має прокрастися до Юльки, і що це можна буде достеменно вистежити (питання: для чого - перед Людкою не стояло, бо її дії не підлягали практичним резонам; а звідки вона знала, як розплачуватися буде Юлька, то вже її слідчий секрет: була Людка талантом у цьому ділі, отож її захоплював сам процес стеження). Але після тієї страшної Нориної розповіді вона вже не сумнівалася, чи так це їй потрібно; а що, коли її з тих бур’янів підхопить невідома сила й доведеться їй за цапову душу пропасти? Або надибає її в тих бур’янах отой нерозгаданий і нею дивний вуличний тип - Рудько, в якого з нею уже щось зв’язалось, але чомусь і досі не розв’язалося, котрий теж, можливо, з тих, як була твердо переконана Нора; як же їй тоді? Тим більше, що Рудька вона справді сьогодні бачила, і він на неї так пильно подивився, що вона ледве язика не ковтнула, а ниточка між ними весь час в’яжеться. Але ні, Людка все-таки була не така збаламошана, як Культурна Нора, вона вміла мислити чітко й без усіляких фокусів, отож, коли почула, як сміється у темряві Шурка, то всі її страхи й вагання як водою змило, і вона, вже нітрохи не роздумуючи, подалася за Куксою, який не йшов, а плив дорогою; вона попливла за ним слідом: до верболозів і до кладки над розмитою греблею, а тоді й до Безназванного завулку - Шурка Кукса таки прямував туди. І це був саме той момент, коли чоловіки, переконавшись, що їхні діти сплять, так само, як було це в Білому Домі, і в Ластів’ячому Гнізді підгорнули під себе дружно й майже одночасно (були бо налиті млостю літньої ночі) своїх жінок (також налитих млостю літньої ночі), і все Ластів’яче Гніздо захиталося, ніби сколихнув його лагідний землетрус: Юлька чула це погойдування, і її вже почало розбирати зло, що Шурка десь гається, але саме в цей час щось зашкребло у шибку, і вона, підхопившись, пішла навшпиньки відчиняти. Двері перед цим залила олією, і ті розчинялися вже цілком безшумно, впускаючи Шурку Куксу; і він одразу ж схопив її в обійми, але вона випручалася, зачинила двері, а він, поки те робилося, метав із себе одежу, поспішаючи і рвучи ґудзики. Вона ж спокійно скинула із себе сорочку й рушила до ліжка; він бачив тільки розмитий обрис її тіла, а особливо величезних грудей; і ледь встигла вона лягти, Шурка стрибнув у те ліжко десь так, як хлопцем стрибав із нахиленого дерева в річку, але його не охопила вдячна й приємна прохолода, а впав він ніби на розпечену плиту чи в казан з окропом, а коли ввійшов у її розхилене тіло, його просто-таки спалило. На мить завмер, прислухаючись до ритму, яким жив будинок, вловив його, як музикант мелодію, підхопив той ритм і піддався лагідним коливанням, чуючи під собою розлите і розхитане тіло. І пішов блукати по розпечених червоних прірвах, а сам зробився ніби хлопчик-мізинчик, який потрапив у казкові вертепи, і, щоб не осліпнути від червоного сяйва, яким обіллявся, заплющився й блукав, намацуючи патичком стежку. І доблукався він до розпеченої червоної гармати, запалив від неї Гнота, приклав до порохового отвору, і гармата раптом потужно, але цілком безшумно вибухнула, розносячи його самого, розірваного на тисячу-тисяч білих, а може, й червоних шматочків.
- Фу, - сказав він, віддихавшись. - Доброго я тобі поставив замка.
Юлька захихотіла, вислизнула з-під нього, і вони обоє відчули, що будинок уже заспокоївся, вже його не колише лагідний землетрус, що будинок зморився, але вони не знали, що в цій ночі тільки одна людина (схована, скажемо, в бур’янах) плаче сивими слізьми, бо їй зовсім не легко в цьому світі бачити й відчувати, як ото хитаються й пульсують біля неї будинки й хати, і слухати, як любасно хихочуть у них задоволені самиці.
І вона, та загадкова людина з бур’янів, звела руки вгору, до зорещливого й холодного неба, з холодним круглим лицем на ньому, до всіх отих міліардів світів й безгучно крикнула в нього, до всіх його чортів та богів, до всіх інопланетян та прибульців, до того неозорого ніщо, який є усім, усе бачить, усе знає й усім керує: хай би вона прийшла, ота сила, що має тіло надії, а очі любові; хай би вона пролила і над нею свій вічний глек світляного молока; хай би не була вона в цьому світі самотньою тростинкою, яку ламає сухий вітер й засипає піском пустеля, і насіння якої - відчай, бо вона в цьому світі теж до чогось має здатися, а коли ні, то хай спустяться до неї ті, що шукають у цьому світі непорочних, і навіки її з цього бур’яну наберуть.
І тут вона побачила на стежці Рудька, того загадкового й незбагненного чоловіка, єдиного такого на вулиці, котрий вишуковував між ночі самотніх і непорочних також і наділяв їх тайною. Рудько стояв, залитий місячним світлом, і його руда чуприна палахкотіла; і Людка раптом усвідомила чітко й недвозначно, як це вміла тільки вона: Рудько уже давно її зрозумів, знає, що вона відчуває зараз; знає, що вона самітна, і немічна й безвольна, що в неї течуть із очей чорні сльози і що вона вже не має сили ні покликати його, ані прогнати. Тож схилився над нею, розпростертою на прохолодному лоні землі й і погладив їй волосся, заодно втираючи і сльози.
- Все буде добре, Люд, - сказав ніжно. - Все буде добре, тільки Бога ради не плач.
6
Через кілька днів до Ластів’ячого Гнізда під’їхала вантажівка, з неї вискочила Юлька, а з другого боку кабіни вийшов опасистий шофер. Шофер скинув заднього борта, і вони почали стягати з машини дошки. У дворі вже вилаштувалися всі
