Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови

— Вовчику, а що цей солнцевський до мене причепився?

Франкенштейн знизав плечима:

— А в них робота така — чіплятися. За базар, за посмішку. Ти, юначе, мало не нажив собі неприємностей.

Я засумнівався:

— І що, просто тут, у гольф-клубі, почали б розбиратися?

— Тут чи в іншому місці — як зачепилися, то вже не злізуть.

— Так я ж завтра тю-тю і додому.

Франкенштейн поплескав мене по плечу:

— Твоє щастя. А базар все одно треба фільтрувати. Тут тобі не Київ.

— Ну, що там у вас, в Хохляндії? — главар перервав наш інтим і жестом запросив до розмови спортсмена. — Я так люблю хохляцьке сало. Знаєте, вони роблять його перекручене з часником. Як туди приїжджаю, одразу замовляю хохляцьке сало з часником.

Тон, яким традиційно хамуватий Главар звертався до спортсмена-Ігоря, наводив на думку, що той — не останнє цабе в місті.

— В Україні вибори, — майже миролюбно відповів я, навмисне наголошуючи на правильній назві країни. Закони гостювання — страшна річ. Та й недавнє спілкування з братками не надихало на початок нового конфлікту. — Після виборів ми можемо взяти участь в серйозній приватизації. Будуть інвестиційно привабливі проекти.

— Мені не причулося, ви говорите не «на Україні» а «в Україні»? — уточнив спортсмен.

Знов-здоров.

— Так. В Україні.

— Це тому що самостійність?

— Ні, просто так граматично правильно.

Тут нашу філологічну дискусію раптом перервав Главар:

— Які проекти?! Які проекти?! Ти краще скажи, скільки грошей ми зможемо разом спиздити.

Я роззирнувся. Подібна постановка питання, здається, нікого не вразила, тому й мені не виходило нітитися:

— Так спиздити ми і без вас можемо.

— Бу-га-га, — вибухнув реготом Елвіс. — Оце сказав!

Главар теж приєднався своїм баритоном, але без особливого ентузіазму.

Тим часом офіціанти принесли гаряче та додаткову пляшку горілки. Ми налили за знайомство.

— А що це за хлопці з вами були? — спитав мене спортсмен.

Я тільки плечима знизав.

— Це солнцевська братва, — пояснив Елвіс. — Щось там відмічають.

Він кивнув у бік веселої альтанки. З неї саме вийшли і попрямували до басейну знайомі шмари разом із двійком хлопців — тих, які щойно засідали з нами за столом.

— Ну, те, що це братва, я зразу оцінив, — спортсмен замислено крутив чарку в руках.

— Вони — бригадири, але не найвищого рівня. Чорного не знаю, а білий починав з театру.

— Правда? — зацікавився я. — Я теж колись починав з театру.

Елвіс коротко хихотнув.

— То інший театр. Він на початку дев’яностих збирав данину з ларьочників. І придумав таку мульку. Якщо хтось із клієнтів не хотів платити, він його не бив і не катував. А знаходив бомжа і за сто доларів домовлявся, що той зіграє роль. П’ятдесят — авансом. Бомжа мили, стригли, одягали і прохали, щоб він удавав бізнесмена, який відмовляється давати долю рекету. Щоб кричав, погрожував — ну, все як годиться. Потім брали того впертого клієнта, везли до лісу і казали: «Дивись, що ми робимо з тими, хто не платить». Виймали з машини бомжа. Той, як домовлялися, кричав, що не буде платити, обіцяв в міліцію здати. Тоді вони брали лопату і на очах клієнта просто закопували бомжа в землю. Живого. Кляп в рота, щоб зайвого не сказав, і вперед. П’ятдесят доларів таким чином заощаджували. До речі, кажуть, що після такого театру платили всі.

Тим часом солнцевські шмари знову роздяглися, залізли до басейну і почали бризкати своїх кавалерів. Забава набирала обертів.

Ми потрошку прибили всю горілку і замовили нової. Розмова ставала гучнішою. Я відчував, що язик вже не одразу вимовляє деякі літери.

— Хто це? — запитав я Франкенштейна стиха, показуючи на товстого Елвіса.

— Наш віцик з питань безпеки. Колишній ментовський генерал.

— А це? — повів я очима в бік спортсмена.

— Ти що, дурний? — вирячився Вова. — Це ж віце-прем’єр!

— Чий?

— Що значить, чий? Віце-прем’єр Росії з гуманітарних питань.

Тю-у! Спортсмен виявився зовсім не спортсменом. А може, в Росії спорт теж належить до гуманітарних питань? Ця думка видалася дуже дотепною, і я голосно засміявся.

Мокра компанія зі шмарами продефілювала мимо нас, не звернувши цього разу уваги на мій сміх, натомість приязно відсалютувавши.

— Клас! — підняв великого пальця вгору віцик із безпеки.

— А я теж хочу купатися, — раптом п’яно сказав наш вельможний гість. — Хто зі мною?

Голова моя вже добряче крутилася, тому вмочити її в басейн було б не зайве. Приблизно так я і висловився. Плювати на плавки, а точніше, на їхню відсутність — зараз труси такі шиють, що від плавок не відрізниш. Тим більше, що дівчата он як купаються, в натуральному, так би мовити, вигляді.

Спортсмен-віце-прем’єр, як виявилося, був напоготові, тобто з купальним причандаллям, і за якусь хвилину ми з ним з розбігу плюхнулись у воду.

Він і справді виявився спортсменом — майстром спорту з плавання — і вмів дуже красиво стрибати з борта. Ми спробували плавати наввипередки, і я навіть не сильно відстав — короткий басейн нівелював технічні переваги. У воді мені полегшало, очі знову почали фокусувати цей світ, але за столом на нас чекала ще одна пляшка гидкої московської горілки.

Главар періодично надзвонював комусь з мобільного. Елвіс розповідав анекдоти. Вова виглядав найтверезішим, але і в нього блищали очі.

— А я люблю ваші пісні, — сказав через стіл віце-прем’єр з гуманітарних питань.

— Мої? — уточнив я.

— Ваші, українські. Давай заспіваємо.

— Так акомпанементу ж нема, — мляво заперечив я. Мені не хотілося співати з віце-прем’єром.

— Зараз щось придумаємо, — він погукав офіціанта. — Шановний! А чи нема у вас раптом гітари?

— Вибачте, — до неможливості коректний хлопець звик не дивуватися капризам клієнтів. — Гітари нема. Але у холі головного корпусу є рояль.

— Значить, я буду грати на роялі, — оголосив віце-прем’єр і підвівся з-за столу. — Де тут головний корпус?

— Та зачекай ти, давай іще по одній! Бо голосу не буде.

Усі потроху перейшли на «ти».

Я вихилив ще одну чарку і здивувався, що практично не відчув смаку. Але те, що було далі, пам’ятаю вже не зовсім чітко. Здається, подзвонила Ірка, і Франкенштейн визвався зустріти її на в’їзді. Елвіс бігав навколо віце-прем’єра і заявляв, що він давно мріяв почути, як той грає. Врешті-решт ми дісталися холу, де стояв білий «Стейнвей». Віце-спортсмен всівся до нього і пройшовся по клавішах. Грав він і справді непогано, от тільки я співати вже не міг. Тому після «Розпрягайте, хлопці, коней» перейшли на «Очі чорниє». Усі аплодували, аж поки в холі знову намалювалися солнцевські. Я кусав