Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови

євреї крові не п’ют а підмішуют її у ту свою мацу. А тому знайшли були на Татарці такого собі Менделя Бейліса, який мав дуже доречне громадське навантаження від синагоги — контролював процес виготовлення тої маци. Ну й вирішили в суді довести і сам той факт ритуального вбивства, і рецепт маци з кров’ю оприлюднити, а заразом і видати, так би мовити, дозвіл на одстріл нації-кровопивці по всій імперії.

В мені прокинувся сором за власне невігластво — так повчально й натхненно говорив Мирослав.

— То, я тобі скажу, була справа важливіша за наші теперішні вибори. З Петербурга прислали цілу гебру — прокурори, слідчі, богослови, експерти. Навіть секретарок тамтих із собою везли, бо не довіряли тутешнім.

Я засміявся:

— Ну, це вже просто, як у нас. Москалі у штаби теж своїх секретарок попривозили.

— От бачиш. І знаєш, об що вся ця комбінація розбилася? Не повіриш — об простих українців.

— Ти хочеш сказати, що люди вийшли на вулиці, як у Грузії? Щось я про таке не чув.

— Ні. То у Нью-Йорку вишли, у нас — ніц. Але тоді все вирішував суд присяжних. І мудрі петербурзькі політтехнологи навмисне відібрали для того діла виключно неосвічених селян з-під Києва. Тільки голова був якийсь там дрібний чиновничок, і ще двоє міщан-москалів. Розрахунок складали на відомий і дрімучий український антисемітизм — мовляв, розбиратися не захтять, проголосують, як тра. Уже бригади погромників стояли у провулках. А знаєш, чим закінчилося та бздура? 9:3 на користь Бейліса.

Я недовірливо схилив голову:

— Треба було просто грошей їм запропонувати…

— Правильно. — Мирослав зробив ефектну паузу. — І їм пропонували. Та вони не взяли. Бо не знаю, чи були тоді прості селяни антисемітами, але вони ой як добре знали, що таке гріх.

— Ти хочеш сказати, що у виборчих комісіях теж зберуться прості селяни?

Тут уже свою театральну посмішку продемонстрував Мирослав.

— То один Біг зна. Але у будь-якому випадку вони нас не зламають. Не той тепер час.

— Тільки не кажи, що весь світ знову завмре і чекатиме на результати виборів в Україні.

— Си подивимо.

На столі задзеленчав телефон, втручаючись у наші політичні дебати.

— До вас Валерій Петрович.

— Хто?

— Валерій Петрович, — секретарка зробила невеличку паузу. — Говорить, що він — ваш родич.

— А-а! — згадав я, відчуваючи у роті кислий присмак, як перед будь-якою неприємною справою. — Попросіть трошки почекати. І запропонуйте кави.

— Я заважаю? — Мирослав ввічливо підвівся з фотеля.

— Ні! — замахав я на нього руками. — Навпаки. Це мій дядько, як ваші кажуть, у других. Офіційний дружній візит з дитинства. Двадцять років не бачилися, а тут раптом потелефонував.

— Розумію. Колись ти сидів у нього на колінах, а тепер мусиш то всьо відпрацьовувати.

— За що люблю творчих людей, так це за влучні формулювання.

— Так отож. Не знаю, яким чином я маю відпрацьовувати, але сам розумієш, що у присутності сторонніх він буде стриманішим. І в разі чого я завжди зможу зіскочити — мовляв, потім поговоримо, людина чекає. Допоможеш?

— Які питання!

Я пересадив Мирослава поближче до себе й натиснув кнопку на телефоні:

— Запросіть до кабінету.

Двері відчинилися — і на порозі з’явилася з дитинства знайома приземкувата постать. Незграбно, за край блюдця тримаючи каву однією рукою, з пошарпаною целофановою торбою у другій до кабінету боязко зайшов дядько Вареник — мамин двоюрідний брат. Вона завжди звала його Вареником, і я настільки звик до цієї родинної форми, що, почувши від секретарки «Валерій Петрович», навіть не одразу зрозумів, про кого йдеться.

Та й зустрівши його на вулиці, швидше за все, пройшов би, не привітавшись. Бо, крім зросту та манери рухатися, ніщо у ньому не нагадувало колишнього живчика і показового веселуна, яким запам’ятався дядько з дитинства. Зараз на порозі стояв сивий дідуган бомжуватого вигляду — і серце моє защеміло.

Не можу сказати, що у нас були теплі стосунки — з’являючись у нашій хаті лише епізодично, він пригощав мене цукерками і питав, ким хочу стати, коли виросту. Але нелегка доля дядька Вареника була постійною темою для розмов з мамою та дідом, і я знав про нього достатньо, щоб визнавати — чужими ми аж ніяк не були.

Саме тому я підвівся назустріч, забрав зі старечих вже рук каву і, поставивши її на стіл, міцно обійняв престарілого родича, вдихаючи незабутній аромат міцного тютюну та дешевого одеколону — саме так у дитинстві пахли дорослі чоловіки, зокрема й мій дід.

— Привіт, привіт. Як життя? Це ж скільки ми не бачилися?

— Добридень, — він явно розчулився від подібного прийому.

— Знайомся, Мирославе. Це — мій дядько.

Слово «двоюрідний» я опустив, щоб зробити приємність старому і підсолодити цілком імовірну відмову у питанні, з якого він прийшов.

— Валерій, — дядько зворушено потис простягнуту доглянуту правицю.

— Дядько Валерій — геній сантехніки. Інженер із тридцятирічним стажем. Я правильно кажу?

Старий радісно посміхнувся:

— Із сорокарічним.

— Тим більше. Сідай, де зручно, пий каву. Тільки зараз у мене не дуже багато часу, — я кивнув у бік Мирослава. — Тому давай ми одразу до справи. Годиться?

— Та я швидко, — дядько похапцем, розхлюпуючи, відсунув каву й незручно нахилився у м’якому фотелі, колупаючись у своїй торбі неслухняними від хвилювання пальцями. Мирослав зі співчуттям зиркнув на мене, я змовницьки підморгнув.

Насправді дядькові Варенику було ледь за шістдесят, але життя сильно подзьобало цього невеличкого чоловіка. Пам’ятаю, колись, напившись з батьком привезеного у подарунок молдавського вина, він взявся хвалитися своєю впливовістю — мовляв, якщо захочу, можу зробити все. Батько назвав його балаболом, але дід, загартований ГУЛАГівським досвідом, одразу запідозрив, про що насправді йдеться.

Дядько розігнувся, тримаючи перед собою річ, яка примусила мене привстати на своєму місці. Я впізнав її одразу, як побачив — темне палісандрове прес-пап’є, прикрашене невеличкими різьбленими фігурками мавп, що утворювали незвичайну, навіть химерну композицію. Кожен з нас має такі знакові предмети, назавжди пов’язані зі спогадами про рідний дім, предмети, які самим своїм виглядом повертають у далеке дитинство, коли дорослі здавалися великими і розумними, а світ — справедливим і надійним.

— Де ти його взяв? Я думав, воно загубилося.

Прес-пап’є було зроблене моїм дідом — трохи теслею, трохи різьбярем, трохи механіком, слюсарем, шевцем, а насправді звичайним куркульським сином, який не боявся жодної роботи і міг навчитися чого завгодно. А ще, як я розумію, в душі він був художником, тому що в маленьких фігурках відчувалася справжня експресія, вони жили власним життям на палісандровій поверхні — позами, гримасами та пропорціями ілюструючи історію, що трапилася з