Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови

нетипово для москвичів. Він взагалі був нетиповим — починаючи із зовнішності і закінчуючи правильною літературною мовою, що її рідко коли зустрінеш у Росії. Франкенштейн ставив наголоси там, де треба, і правильно відмінював числівники. Адже саме числівники були його покликанням — Вова був математиком від Бога, через що поміж нашої сірої солдатчини вербувальники помітили його та запропонували продовжити навчання в академії Головного розвідувального управління — ГРУ.

— З часу нашої останньої зустрічі твоя дружина помолодшала років на п’ять, — після привітання ламаною українською Вова перейшов на свою рідну, граматично правильну мову.

Ми теж не стали напружувати його іноземною.

— Дякую, — Ірка для виду опустила очі.

— Я за нею добре доглядаю.

— Ой, не примазуйся! Доглядає він!

Після розвалу Союзу демонічне ГРУ втратило свою таємну могутність, а разом із нею — найкращі кадри. Але, на відміну від інших офіцерів, непридатних для ринкових відносин, розвідників стали охоче брати у великі корпорації на керівні посади. Чи то репутація контори грала роль, чи й справді люди були тямущі. Взяли й Вову. Тепер він працював віце-президентом одного з великих торгово-фінансових холдингів, того самого, що мав плани на післявиборчу Україну і до якого я завітав у гості.

— Я зарезервував для вас номер у гольф-клубі, тільки… — Франкенштейн запитально подивився на обвішаних апаратурою операторів і субтильну редакторку, що тулилися за Ірчиною спиною.

Дружина кинула оком через плече:

— Ці? Вони в готелі поселяться.

— Вас зустрічають? — потурбувався я.

— Так, — Ірка показала пальцем в кінець зали. — Там має бути водій з табличкою.

— Сьогодні зйомки?

— Сьогодні, завтра. Як управимося.

— Як звільнишся, зразу приїзди, — я обернувся до Вови. — Куди їхати?

— Нахабіно. Гольф-клуб в Нахабіно.

— Тоді па-па, — моя телезірка зобразила повітряний поцілунок, потрусивши солом’яно-рудими локонами, і рикнула на супутників. — Ходім. Не завмирайте!

Ми з Вовкою попрямували до парковки, де чекав велетенський чорний джип. Я обійшов його навкруги і оцінив:

— Оце вже твій розмір!

— Не зовсім. Все одно сидіння доводиться відсувати до самого кінця.

Маючи більш як два метри зросту, Вова не вміщався за кермом жодної радянської автомашини. Я сам бачив, як сидячи на задньому сидінні, він запросто дотягувався руками до керма. Джип у цьому смислі мав перевагу — висока стеля та просторий салон давали Франкенштейну можливість не тільки влазити, не складаючись навпіл, але й відкинувши спинку крісла, цілком зручно напівлежати за кермом.

— Тепер ти вже не натреш об стелю лисину, — підморгнув я.

— Пізно. Там вже від волосся хіба одна назва. Тільки цього, слава Богу, ніхто не бачить, бо надто високо.

Двигун загарчав усіма своїми кінськими силами — і щільні московські пробки гостинно прийняли нас у свої міцні обійми.

Я роздивлявся навкруги. Треба відзначити, що з часів мого останнього візиту тутешній парк дорогих автомобілів суттєво розширився. Представницькі Мерседеси, БМВ, Лексуси і Порші не виглядали тепер на дорогах чарівними принцами. В очі кидалися скоріше недобиті «копійки» та безсмертні «шістки». Але щільність руху стала просто неймовірною.

— Як ви тут їздите?

— Складно. Додому намагаюсь вертатися вже вночі.

— А на метро їздити в падло?

Франкенштейн посміхнувся:

— Так там свої пробки.

— Ну-ну. Так поки все одно стоїмо, ти трошки введи мене в курс справи. Бо я знаю тільки те, що ви зустрічалися з Пашею.

— Точно. Зустрічалися, — кивнув Вовка. — Ми сідали в Києві на пару годин, коли поверталися з Греції чартером. Паша сказав, що після виборів отримає кілька цікавих майданчиків. І вони з босом домовилися, що розроблятимемо їх спільними зусиллями.

— А конкретніше?

— Конкретнішого не було. Ми розповідали про наші можливості, Паша кивав і говорив, що з «папою» все узгоджено. Курили сигари і пили коньяк у VIР-залі.

— Зрозуміло.

Ми втерлися в хвіст чергової пробки і черепашим темпом стали просуватися до її епіцентру.

— Тобто ми зараз…

— До офісу. Там зустрічаємося з віциками, а потім прокатимося до гольф-клубу на побачення з главарем.

Московські пробки суттєво відрізняються від київських. Якщо у нас для того, щоб перелаштуватись у щільному потоці, треба ввімкнути поворотник і почекати, поки тебе ґречно пропустять, то тут водії просто витискають один одного зі смуги, всовуючи носа у найменшу шпарину і сподіваючись, що у сусіда слабші нерви. Той, хто програє сутичку, знаходить втіху в лютому бібіканні та лайці з вікна. Адреналін — вірний супутник московських автомобілістів — і в результаті, діставшись місця призначення, вони вибираються з-за керма червоні, захекані, неначе весь шлях подолали верхи на коні під обстрілом ворожих мушкетів.

Приблизно у такому ж стані добралися до місця й ми. Вовка з розгону здолав високий бордюр тротуару і припаркувався біля скляної офісної споруди — типового для тутешньої забудови компромісу між максимальною корисною площею та убогістю архітектурної уяви.

— Ходім.

У вестибулі секьюріті в костюмах виструнчилися й послужливо відкрили турнікет.

— Це все ваше? — здивувався я.

— Так, — недбало кивнув Вова. — Тіснувато, вже подумуємо про будівництво нового.

— Підросли, — я пам’ятав часи, коли вся їхня контора поміщалася на одному адміністративному поверсі колишнього заводського корпусу. — А чому ж тоді ти без понтів? Де твоя охорона?

Ми зайшли до прозорого ліфта, Вова приклав до пульта магнітну картку.

— Охорона ще нікого не врятувала. Жити треба так, щоб не витрачатися на охорону.

— Згоден. Тільки хіба у вас це можливо?

— От і перевіримо, — Вова коротко хихотнув. — У ГРУ нас стільки охороняли, що за десять років я почав відчувати себе справжнім зеком. Ні, брешу. Не просто зеком, а VIР-зеком. VIР-зеком суворого режиму.

Ліфт зупинився серед просторого холу дванадцятого поверху. Знову секьюріті запопадливо розчинили вхідні двері.

— Тут у нас сидять віце-президенти зі своїми секретаріатами. І ваш покірливий слуга теж.

Кабінет Франкенштейна не справляв враження суперрозкішного. Одна секретарка у приймальні, прості, але функціональні меблі — у всьому видно математичний склад розуму господаря. Випивши кави з дороги, ми взялися до справ.

— З ким ти волів би зустрітися?

Я знизав плечима:

— А у вас великий вибір?

— Аж надто, — гмикнув Вова. — Гаразд, давай поміркуємо. Політтехнологи, піарщики корисними будуть?

— Це які рекламою займаються? Сумніваюся. Наступний Президент в Україні уже призначений. Наша політтехнологія — це правильний підрахунок голосів. Так учив іще товариш Сталін.

— Підрахунок голосів, — задумливо повторив Вова. — Тоді нам може придатися віце-президент з АйТі. Як ти гадаєш?

— Не настільки буквально. Я думаю, з підрахунком вони й без нас не облажаються. А от зробити для міністерства нову інформаційну систему… Це можна. Та і в банку модернізація не завадить. Згоден. Давай АйТі.

— Що там іще? Будівництво. Мережу відділень розбудовувати будете? Офіс в центрі Києва. Можемо точно такий