Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

Ясне зоряне небо дивилося на темні людські помешкання[44]. У глибокій нічній тиші лежав замок Керкауен. Тільки одна білявка занурила голову в подушки й ніяк не могла заснути. Завтра, вже завтра полишить її та, яку вона кохає всім серцем. Крізь похмуру, непроникну [темну] ніч йшов [линув] шепіт: «Ґізо, залишся зі мною, залишся зі мною [не йди геть, не їдь нікуди, не впади, прошу, сядь]. Не залишай мене. Але безрадісна тиша не мала ні слуху, ні серця [не було й ніг, і носа]. А в кімнаті неподалік, відділена лише кількома стінами, лежала з розплющеними очима бліда струнка жінка. Її темне важке волосся лежало сплутаним на шовковій постелі [замок Керкауен відомий своїми шовковими постелями]. Її трясло, як у лихоманці. Її зуби цокотіли, ніби на сильному морозі, крапка. Та вона не ворушилася, кома, не натягувала на себе щільніше ковдри, крапка. Непорушно лежали її стрункі крижані руки [як у сильний мороз, холодний дрож, струнка жінка з розплющеними очима, знаменита шовкова постіль], крапка. Погляд її гарячково блискучих очей блукав у темряві, а її губи тремтіли, двокрапка, лапки, Лора, тире, тире, Лора, тире, лапки, гусячі лапки, гусяча печінка з цибулею.

«Ні, ні, я більше з тобою не ходитиму, Франце. Не хочу мати з тобою жодних справ. Іди під три чорти». — «Та що ти, Ліно, я віддам йому всю цю гидоту». І коли Франц зняв капелюха й поклав його на комод — усе це відбувалося в її кімнаті — та зробив кілька переконливих рухів, обхопивши її стан, вона спершу подряпала йому руку, розплакалася, а потім пішла разом з ним. Вони поділили порівну паку сумнівних журналів і стали наближатися до зони бойових зіткнень по лінії Розенталерштрасе, Ноє-Шенгаузерштрасе, Гакеський ринок.

У зоні бойових зіткнень ніжна, забрьохана, маленька, невмита, заплакана Ліна вдалася до самостійного прориву в стилі принца Гомбурзького: мій шляхетний дядько Фрідріх Бранденбурзький! О, Наталі! Облиш, облиш! Вселенський Боже, тепер йому кінець, та все байдуже, все байдуже! Хутко, шпарким кроком вона щодуху кинулася на розкладку сивоголового. Франц Біберкопф, такий статечний і терплячий, примусив себе залишитись позаду. Він стояв, зливаючись з вітриною сигарної крамниці «Імпорт — експорт» Шредера й крізь легкий серпанок, — хоча трамваї й пішоходи йому заважали, — спостерігав звідтіля перебіг битви, що повільно розгорталась. Герої, образно кажучи, зійшлися в герці. Вони промацували слабкі та незахищені місця супротивника. І ось Ліна Пшибала з Чернівців жбурнула з розгону паку журналів, єдина законна донька, — після двох викиднів, що добули тільки до половини терміну і які обоє також мали зватися Ліною, — донька землероба Станіслава Пшибали. Все наступне загубилося в гуркоті вуличного руху. «Ну і штучка, ну і штучка», — захоплено простогнав приголомшений і терплячий Франц. Він у ролі резервної армії наближався до центру бойових дій. А перед кнайпою Ернста Кюммерліха його вже вітала усміхнена героїня й переможниця фройляйн Ліна Пшибала; розхристана й сповнена пристрасти, вона вигукнула: «Франце, він одержав своє!»

Франц уже про це знав. У кнайпі вона впала в його обійми й припала до того місця його тіла, де, за її припущенням, під вовняною сорочкою билося його серце, але, правду кажучи, там була грудна кістка та верхівка лівої легені. Тріумфуючи, вона перехилила першу чарчину кминової горілки: «Ну, хай тепер визбирує свою гидоту по всій вулиці».

А зараз, о, невмируще кохання, ти весь мій, любий, що за сяйво шириться навкруг. Слава, слава принцу Гомбурзькому, переможцю у Фербеллінській битві, слава! [На пандусі перед палацом з'являються придворні панїї, офіцери, слуги з факелами.]

«Ще одну чарочку кминової».

Парк Газенгайде, «Новий світ»[45], якщо не одне, то інше: не треба ускладнювати собі життя, воно й так нелегке

І от Франц сидить у кімнатці фройляйн Ліни Пшибали й сміється до неї: «А знаєш, Ліно, хто така складська дівчина?» — запитав він і легенько підштовхнув її у бік. Ліна витріщилася: «Ну, ось Фельш, вона ж складська дівчина, вона постійно шукає платівки на складі музичної крамниці». — «Я не про це. От коли ти складешся клубочком на канапі, а я складуся клубочком поряд, тоді ти будеш складською дівчиною, а я складським хлопцем». — «Саме так ти й виглядаєш!» Вона пискнула від сміху.

Тож давайте знову й знов, тож давайте знову й знов, траля, труля, веселитися. Тож давайте знову й знов, тож давайте знову й знов, траля, труля, веселитися.

Ану вставайте з канапи — ви ж не хворі, добродію, якщо так, то йдіть до лікаря — й весело помандрували до Газенгайде в «Новий світ», де завжди бучно святкують, де іскряться феєрверки, де дають призи за найстрункіші ніжки. Музики в тирольських костюмах на сцені. Стиха награють: «Пий, братику, пий, чаркою смуток залий, згадувать горе не варт, наше життя — тільки жарт».

Так і кортить кинутися в танок, з кожним тактом щораз дужче, а з-за пивних кухлів усміхалися люди, підспівували й розмахували в такт руками: «Пий, братику, пий, чаркою смуток залий, згадувать горе не варт, наше життя — тільки жарт».

Там був Чарлі Чаплін власною персоною, шамотів щось по-саксонському, вештався по балюстраді в широченних штанях та велетенських черевиках, ухопив уже немолоду пані за ногу й вихором проїхався з нею гіркою для катання. Майже кожен стіл пообсідали цілі родини. Тут можна всього за 50 пфеніґів придбати довгу палицю з паперовим віничком на кінці, з нею ви можете зав'язати знайомство з ким завгодно: шия доволі чутлива до лоскоту, згин під коліном також. Полоскочеш — людина зразу відсмикне ногу й озирнеться! Кого тут тільки немає! Цивільні обох статей, окрім того дехто з райхсверу разом із подружками. Пий, братику, пий, чаркою смуток залий.

Не курять, а просто чадять, у повітрі хмарки диму з люльок, сигар, сигарет, уся величезна зала ніби в тумані. Коли диму стає затісно, він, оскільки легкий, піднімається вгору й шукає шпарини, щілини, дірки й вентилятори, готові випустити його назовні. А там, на вулиці, темна ніч і холод. Тож дим уже шкодує, що такий легковажний, опирається своєму єству, та тут годі щось вдіяти, вентилятори крутяться без упину лише в один бік. Запізно. Він має скоритися законам фізики. Дим не розуміє, що з ним коїться, хоче схопитися за голову, а її немає, хоче подумати, але немає чим. Його підхопили вітер, холод і ніч, тож тільки його й бачили.

За одним із