По той бік мосту - Мері Лоусон

– Он оті двоє, – сказав Артурів батько, киваючи на дві телички біля паркану. – Я сказав Отто, що пришлю їх сьогодні вранці. Найпростіше буде, якщо ви їх просто відведете.

Артур кивнув. Стояла субота, найкращий день тижня. Неділя могла б бути не гірша, якби після неї не наставав понеділок.

– Коли? – запитав Джейк.

– Зараз.

– А що, Арт сам не може? Я маю піти в місто.

Батько саме лаштував запряг. Він повільно обернувся й глянув на Джейка. Артура вкололо погане передчуття, а також роздратування. Іноді йому здавалося, що Джейк навмисно намагався спровокувати батька. Вчора він забув нагодувати свиней. Як можна забути нагодувати свиней? Це те, що треба було робити щодня, те, що треба було робити завжди. Як наче він хотів перевірити, як сильно міг розгнівити батька, щоб той на нього напустився. Артур не міг цього збагнути: це було наче розворушити гніздо з гримучими зміями або проткнути вулика: може, точно й не знаєш, що саме далі станеться, але розумієш, що приємно не буде. То нащо це робити? Чому Джейкові просто не змовчати й не зробити, як сказано?

Батько мовчки глянув на Джейка, той знизав плечима й відвернувся. В Артура відлягло від серця. Він підійшов до теличок, узяв їхні мотузки й дав одну Джейкові, вони удвох пішли дорогою між полями.

У борознах і досі лежав сніг, роблячи поля чорно-білими й схожими на величезні відрізи вельвету. Дорога була мокра й слизька, з клаптями льоду, схованими під сльотою, тож телички йшли повільно.

– Я не розумію, чому ми обидва маємо йти, – сказав Джейк, коли з ферми їх уже не було ні видно, ні чути. – Хіба ти не впораєшся з обома?

– Ні, – відповів Артур.

– Чому ні? Ти такий вправний з ними.

– Через міст.

– А що з мостом?

– Вони його не люблять. Бояться. Він хитається. Нам треба буде переводити їх по одній.

– Гаразд, але коли ми перейдемо міст, ти можеш далі повести їх сам? Бо мені треба в місто. Я там з деким зустрічаюся.

– Добре, – знизав плечима Артур.

– Чудово! – сказав Джейк. – Тільки батькові не кажи, гаразд?

Артур знову знизав плечима. Вони брели й брели, Джейк намагався йти швидше, рвався вже піти в місто, тягнув за собою телицю, що впиралася й нещасно хитала головою.

– Давай, давай, давай! – казав Джейк.

– Повільніше, – мовив до нього Артур. Він почувався так, наче це його підганяв Джейк.

– Вона може йти швидше, якщо захоче.

– Вона не хоче.

– Може, в тебе й повно часу, – кинув Джейк, – але мені є чим зайнятися.

– Уже зовсім близько.

Ближче до міста стояв повноцінний міст через річку, що розділяла ферми Даннів та Лунців, але цей дозволяв скоротити дорогу більше ніж на милю. Він був грубо збитий з рейок, мотузок та дерев’яних планок, досить міцний, але рейки були надто довгі й немало пружинили. Унизу, за п’ятнадцять футів, між каменями кипіла Кроу-рівер, блідо-зелена, повна талих вод. Артурів батько та Отто Лунц спільними зусиллями утримували міст у доброму стані, але телиці про це не знали й Артур не засуджував їхньої тривоги.

– Боже, і справді бурлить, – сказав Джейк, вдивляючись у піняву воду.

Артур прив’язав свою теличку до бильця.

– Поведемо спочатку твою, – сказав він.

Для цього й справді треба було двоє людей. Артур підганяв із одного кінця, а Джейк тягнув з іншого, Артур казав: «Усе гаразд, дівчинко, все гаразд», а Джейк – «Давай, дурило!». Врешті вони її перевели, прив’язали до бильця і стали переходити міст назад. Посередині Джейк спинився й пострибав для експерименту. Міст відповів повільним рухом, піднімаючись й опускаючись у них під ногами. Артур ухопився за бильце.

– Що ти твориш? – запитав він. Він переважно ігнорував Джейкову поведінку – нервуватися через нього було просто не варто – але того дня Джейк і справді наче намагався заробити на горіхи.

– Я й забув, як це приємно, – сказав Джейк, дочекався, доки хитавиця мине, й перехилився через бильце. – Він і справді танцює. – Він перехилився ще більше, намагаючись зазирнути під міст. Артур дійшов до другого краю й ступив на тверду землю.

– Бачиш оту рейку? – запитав Джейк. – Ту, що під мостом. Закладаюся, що ти не зможеш перейти її перехоплюючи руками, ну, знаєш, звисаючи вниз. Від початку до кінця.

Артур не завдав собі клопоту відповісти.

– Закладаюся, що не зможеш, – повторив Джейк, посміхаючись до нього.

– Ходімо переведемо телицю, – відповів Артур. – Ти ж казав, що в тебе справи.

– Закладаюся, що я зможу перейти так на той бік, раз ти боїшся, – мовив Джейк. – Закладаюся.

«Закладаюся». Від народження це була його улюблена фраза. Він перетворював усе – усе – на змагання. Це здавалося таким безглуздим, бо він і так в усьому перевершував Артура. Але й далі це доводив і доводив. «Закладаюся».

– Ага, – відповів Артур. – Закладаюся, що зможеш. Ходімо переведемо телицю. Мені треба повертатися на ферму. Я думав, ти кудись поспішаєш.

– Закладаюся, що зроблю це за дві хвилини, – сказав Джейк, знову перехиляючись через бильце. – Може, за п’ять. За п’ять хвилин.

Він підбіг до кінця мосту і сповзав униз, доки не зміг ухопитися за рейку. Береги річки були круті – відірвавшись від краю, падаєш в обрив, не дуже далеко, але на дні лежали гранітні брили, через які перекочували піняві хвилі. У деяких місцях вода була глибока, може, й достатньо, щоб слугувати подушкою, але в інших камені стирчали з води, блискучі, рожеві, як лосось у сонячному світлі.

– Мені спробувати? – сказав Джейк, усміхаючись до Артура.

Артур відв’язав другу телицю, розмірковуючи, чи міг би перевести її самотужки. Телиця не зраділа. Вона поставила одну ногу на міст, а тоді забрала й сумовито озирнулася через плече на ферму.

– Я спробую, – сказав Джейк. Міст трохи затрясся, коли він ухопився за рейку обома руками й повиснув. – Це легко, – прокричав він з-під мосту. – Ти такий боягуз. Страхопуд. Мишача душа.

– Ходімо, – звернувся Артур до телиці. – Все гаразд. Тільки трохи хитається. – Він лагідно потягнув її, й вона знову спробувала, поставила одну ногу, потім другу. – Молодчина, – сказав він. – Телиця ступила вперед, ставши чотирма ногами на міст, й Артур повільно пішов спиною вперед, заохочуючи її. – Бачиш? Усе гаразд, правда ж?

– Це так круто! – сказав Джейк з-під них. Його голос обривався щоразу, коли він пересував руки. – Я вже… майже… посередині. Я казав тобі… що зможу. Тут круто!

Артур із телицею вже майже дійшли до середини, але тепер міст хитався сильніше, й Джейкові переставляння рук ще