По той бік мосту - Мері Лоусон
Тим часом лікар дав оголошення у «Кенедіан медікал есосіейшн джоурнал»: «Потрібна дипломована медсестра, – написав він, – у маленьке північне містечко». Не варто йому було писати «північне». Може, й «маленьке» не варто було писати. Відповідей надійшло тільки дві й одна кандидатка відразу відмовилася, коли збагнула, як Струан далеко на півночі. Друга, Джессі Армітаж, приїхала через своє невігластво.
На той час уже настало літо й озеро було в усій своїй красі. Сонце сяяло щодня. Весна минула без дощів і тепер москітів літало винятково мало. Медсестра – двадцятидворічна дівчина, що народилася й виросла в Торонто – була просто зачарована.
– Тут так гарно, – казала вона до пацієнтів, міняючи пов’язку, роблячи укол чи витягаючи горошину в дитини з вуха. – Я навіть не уявляла, що в моїй власній країні бувають такі красиві місця!
Але настала осінь і повіяли рівноденні вітри, зриваючи з дерев листя так, наче збезчещуючи їх. Озеро стало сіре й похмуре, й хвилі перестали бути лагідними: вони зловісно піднімалися, а з їхніх верхівок здувалися жмені бризок. Вітер мчав з півночі, наганяючи хмари, доки ставало темно, хоч в око стрель. Прозорі заслони дощу проносилися озером. Хтось із міста сказав Джессі Армітаж: «Це ще таке. Ось почекайте, як буде сніг, а не дощ. Отоді побачите. Дізнаєтеся, що таке холод».
Джессі Армітаж повернулася в Торонто.
Одного вечора Ієн знайшов батька біля озера. Той споглядав, як хвилі накочуються на берег. Збиралося на величеньку грозу.
– Не розумію, як це можна не любити, – сказав лікар Крістоферсон. Його голос був майже вибачливий, так наче він сповідався. А тоді додав – й Ієн збагнув, що в якомусь сенсі це таки була сповідь: – Твоя матір це все ненавиділа. Північ, я маю на увазі. Я думав, що з часом вона полюбить її так само, як і я. Але ні.
Ієн нічого не відповів. Батько багато виправдовував його матір у ті перші дні, наче намагався переконати Ієна, що вона мала причини їх покинути. Увечері, після того як вона пішла, голосом таким нещасним, що Ієн мало не почав зневажати його, чоловіка, яким завжди захоплювався більше за решту, він сказав: «Не звинувачуй її. Чесно кажучи, це моя провина. Вона тут нудилася. Було нечесно привезти її сюди». Ієн здивовано глянув на нього, переповнений огидою. Це мало б бути причиною покинути свою сім’ю і втекти з іншим чоловіком? Що вона нудилася? Він подумав про Лору, яка ні на мить не припиняла працювати від моменту, коли прокидалася зранку, і чиїм супутником життя був найнудніший чоловік на планеті. Вона на це не скаржилася. Якби її запитали, то вона б сказала – й Ієн був у цьому переконаний – вона б сказала, що її місце – разом із чоловіком і дітьми, і на цьому питання було б вичерпане.
Навесні лікар Крістоферсон дав іще одне оголошення в медичний журнал і не отримав жодної відповіді.
– Ти часом не хочеш бути медсестрою? – запитав він в Ієна, й той відповів «Дуже смішно», однак знав, що батько тільки частково жартує. Зрештою, який у нього був вибір? Він справді потребував допомоги, і хто ще міг її надати? Місіс Таттл зомліла б відразу, якщо б її попросили навіть просто приклеїти пластир.
Новий учитель, Стенлі Банністер, приїхав замінити вчителя географії, з яким утекла Ієнова мати, і привіз із собою молоду дружину, Марджі, що виявилася медсестрою, тож Ієн подумав, що йому тепер нічого не загрожує. Але місяців через шість Банністери побудували дім на Кроу-рівер-роад, надто далеко, щоб Марджі могла допомогти в разі термінових випадків у неробочі години. А в неробочі години термінові випадки вдавалося мати дивовижній кількості людей.
Ієн обурювався, коли його просили допомогти. Він знав, що в батька більше не було варіантів, та все одно обурювався. Не через саму роботу, яку йому доводилося виконувати: кров, хоч свіжа, хоч засохла, нічого в нього не викликала, а ще виявилося, що йому добре вдається заспокоювати дітей, може, навіть краще, ніж батькові. Тож не те щоб йому дуже не подобалися завдання, виконати які його просили. Що йому не подобалося, так це те, що він був вимушений їх виконувати. І пояснення цієї ситуації.
«Що, практикуєшся потроху, так?» – казали пацієнти. Або ж: «Як підеш учитися в медичний, матимеш фору». Ієн, допомагаючи втримати дитину, що виривалася, або готуючи маску з хлороформом, кивав і нічого не відповідав, бо відпиратися не було сенсу.
Але з плином часу пацієнти звикли, що він заміняв Марджі в позаробочі години, й перестали коментувати, й Ієн звик до цього теж. Він і далі обурювався, коли про це думав, але й думав про це набагато менше.
*
За день до його сімнадцятих іменин була субота, й Лора спекла Ієнові торта. Він стояв на почесному місці посеред кухонного столу, коли вони з Артуром повернулися з поля на обід.
– Це насправді не іменинний торт, – сказала Лора, – бо це погана прикмета – святкувати іменини наперед. Тому в ньому немає свічок. Це просто торт.
Він був величезний, круглий і вкритий липкою шоколадною глазур’ю – дитячий торт, але гарний на вигляд. Вони з’їли трохи на десерт, а тоді пізніше, ближче до вечора, коли Ієн і Артур зробили перерву, мали з чим попити чаю. Вони сиділи на старих мішках з-під картоплі, які Артур кинув на високу траву на краю поля. Роберт та Едвард стояли за ними, все ще запряжені, але відв’язані від плуга, смикаючи траву з таким звуком, ніби рвуться простирадла.
Стояла спека, трава пахла солодко й свіжо, навколо них кружляли бджоли, наче вже настала середина літа, хоч іще досі був лише травень.
Чай був із термоса, та все одно ще досить гарячий, щоб обпекти піднебіння. Два великі кусні торта – ретельно загорнуті у вощений папір.
– То як ти святкуватимеш іменини? – сказав Артур. Від його голосу, що пролунав серед тиші, Ієн аж підстрибнув. Дні, які він проводив з Артуром, скидалися на широкі долини мовчання з рідкісним півдесятком каменів-слів, і ці камені завжди його дивували.
– Я ще
