По той бік мосту - Мері Лоусон
Його мати нарізала цибулю, витираючи сльози зворотним боком зап’ястя. Її губи витягнулись у пряму білу лінію.
– Артуре, ти не знаєш, що тобі знадобиться знати в майбутньому, – відказала вона.
Може, щодо цього вона й мала слушність, але він досить упевнено знав, що саме йому не знадобиться знати: латину, хімію, фізику, математику, французьку мову, історію, географію і Чарлза Діккенза. Школа дійсно мала досить непогану токарну майстерню зі зручними інструментами, але навіть там він не навчився нічого такого, чого його ще не навчив батько.
– Якби там учили, як передбачати погоду, – сказав він, – було б добре. Але там такого не вчать. Корисного не вчать. Там не вчать нічого корисного.
Вона з сумнівом глянула на нього.
– Справді? – Вона сама закінчила тільки вісім класів.
– Так.
На якусь мить вона завагалася, й він затамував подих. Але тоді її губи знову напружилися.
– Тебе навчили читати й писати, – сказала вона. – Тоді ти не думав, що це тобі стане в пригоді, але всі вміють читати й писати.
– Так, але я ж уже вмію! – відповів Артур. – Я це вже знаю! І додавання, й віднімання, і множення, і це, як там його, ділення. Мені крім цього нічого не треба, мамо. Решту з того, що я маю знати, мене навчить батько. І я йому потрібен на фермі. Йому потрібна допомога. Для нього самого тут забагато роботи.
Він почувався виснаженим. Ще ніколи в житті він не складав докупи так багато речень. Не може бути, щоб вона не розуміла, що правда на його боці.
Але вона стиснула губи й похитала головою.
– Твій батько досить непогано робив усе сам стільки років, тож почекає ще кілька. – Вона зітхнула й повернулася до нього лицем, тримаючи ножа, яким нарізала цибулю, збоку, і він знав, що програв. – Брак освіти – це відставання, Артуре. Твій батько відстає. Він хороший фермер, але від освічених людей відстає. – Вона йому всміхнулася. – Колись ти мені подякуєш. Ось побачиш. Коли закінчиш дванадцятий клас, ти мені подякуєш.
Його батько, все ще колупаючись у вусі, засмучено на нього глянув.
– І що вона сказала?
– Сказала, що колись я їй подякую. – Артурів голос був такий печальний, що прозвучав заледве чутно, навіть йому самому.
– Ех, – зітхнув батько. – Ну, що ж… – Він узяв гвіздок, яким визначав ступінь гнилизни, й притиснув його кінчик до іншої дошки. – Маємо швидко з цим упоратися. – Голос у нього був сумний, вибачливий. Він хотів би допомогти, та не мав як.
*
Листопад. Артур і Джейк щодня плелися до школи затемна й поверталися в темряві теж. Одне радувало Артура – принаймні тепер, коли Джейк підріс, вони не мали ходити разом. Мало не щодня Джейк ішов раніше, щоб зустрітися з друзями, а Артур виходив у найостанніший момент, заходячи в клас, коли лунав дзвоник. Вони з Джейком вчилися в окремих класах – іще один привід для радощів – і впродовж дня не бачилися, крім як під час обіду. Артур сидів за своєю надто маленькою партою в погано освітленій кімнаті й дивився у вікно на сіре, затягнуте сніговими хмарами небо, й терпів. Усі його друзі вже покинули школу, щоб працювати на тартаку, срібних копальнях чи батьківських фермах. Він бачився з ними тільки в неділю ввечері. Вони з Карлом Лунцем, його найкращим другом, ходили в місто разом із Карловими старшими братами, зустрічалися з Тедом Гачеттом, Джудом Лібовіцем і рештою, і йшли потинятися навколо «Бенового бару». Вони ще не були достатньо дорослі, щоб заходити всередину, але зазвичай їм вдавалося роздобути випивку. Кожнісінького недільного вечора ставалася бійка з того чи того приводу, і хтось із них ішов додому з розквашеним носом або синцями під очима. Артур участі в бійках переважно не брав. Він ніколи не доходив до точки кипіння в таких сварках, і єдиною людиною, яку йому хотілося побити, був Джейк. Але йому досить подобалося просто стояти віддалік і спостерігати.
Карл і його брати теж були мирні хлопці, а от Тед Гатчетт і Джуд Лібовіц – забіяки-ентузіасти. Особливо Тед. Тед любив битися, чіплявся за будь-яку нагоду. Він також любив алкоголь, тож так чи так Артурові з Карлом зазвичай доводилось удвох вести його додому, закинувши собі на плечі Тедові руки, туди, де він жив зі своєю матір’ю на Кроу-рівер-роуд. Тед працював у срібній шахті. Його батько загинув на тартаку, коли Тед був іще малий, і мама не пускала його туди й близько. Вона наполягла, щоб він натомість працював у шахті, для чого доводилося по дві години ходити пішки, зранку і ввечері. Але Тед наче не був проти цього. Він не мав ані братів, ані сестер, тож вони з матір’ю були самі, й Артурові здавалося, що між ними склалися досить близькі взаємини.
– Я – одинак, – печально голосив Тед якоїсь ночі, коли Артур і Карл тягли його додому в темряві. – Напівсирота й оу-оу-оу-одинак. Як жаль, як жаль.
– Кого жаль, так це твою маму, – пробурмотів Карл, засапуючись. Тед був навіть більший за Артура, тож досить-таки важкий. – Якщо їй випало мати тільки одну дитину, вона точно заслуговує на когось кращого за тебе.
– Ти такий недобрий. – Тед видихав алкогольні випари, досить сильні, щоб розтопити сніг у них під ногами. – Артуре, скажи, він недобрий?
– Навряд чи, – відказав Артур, усміхаючись сам до себе в темряві. – Може, його правда.
Тедова мати щоразу похмуро зустрічала їх біля дверей, оглядала Тедів розквашений ніс або напіввідірване вухо й казала: «Занесіть його нагору. Не знаю, нащо ви завдаєте собі з ним клопоту. Наступного разу киньте його в канаву». Однак, коли вони йшли, вона дякувала їм обом.
Якщо дощило або сніжило надто сильно, щоб іти в місто, Артур зазвичай приходив до Лунців на ферму, сидів у Карла на ліжку й дивився, як той вистругує з дерева оленячі роги. Карлові батьки, Отто й
