По той бік мосту - Мері Лоусон

– Як типово. Те, що він вийшов із кімнати в такий момент, – це так типово. Але я рада, бо маю ще дещо тобі сказати. Він про це знає – твій батько про все це знає – але я хотіла сказати тобі віч-на-віч, наодинці.

І почала розповідати про те дещо. Вона сказала, що не розуміла, яким порожнім було її життя, доки не закохалася в чоловіка, що полюбив її. Щиро її полюбив. У чоловіка, який готовий заради неї піти на жертви. Сказала, що вони з Робертом Петтерсоном кохають одне одного й збираються одружитися, щойно розлучаться. А поки що збираються поїхати зі Струана якомога швидше. Роберт уже знайшов роботу в Торонто, на посаді вчителя.

На цьому вона підвела очі – Ієн на неї не дивився, але відчував її погляд.

– Певна річ, я хочу, щоб ти поїхав з нами, – сказала вона. – Роберт буде радий, якщо ти житимеш з нами, він вважає тебе чудовим хлопцем. Його діти залишаться з матір’ю, але ми сподіваємося, що ти поїдеш з нами. То як? Поїдеш з нами в Торонто?

Роберт Петтерсон викладав географію у старшій школі. Ієн вчився в його класі. У Струані він був приїжджий – переїхав звідкись із Півдня три-чотири роки тому. Мав дружину й двоє малих дітей. Був високий і худий, носив окуляри в тонкій металевій оправі й висловлювався із сарказмом. Не може бути, щоб хоч хтось у нього закохався.

– Мені шкода давати тобі так мало часу, – вела далі його мама, – але ми з Робертом хотіли все облаштувати, перш ніж тобі сказати. Я знаю, що тобі спочатку буде важко, бо доведеться кинути друзів і все таке. Але ми зможемо дати тобі набагато більше. Ти ж знаєш, як там, у Торонто.

Його невір’я і збентеження так його переповнили, що він не був здатний думати. Він зробив зусилля, щоб зібрати себе докупи, відшукати у своїй голові якусь притомну думку. Через кілька хвилин, упродовж яких його мама мовчки чекала, йому спало на гадку, що є питання, відповідь на яке йому потрібна миттєво. Може, він мав й інші питання, але вони були неважливі проти цього одного. Він намагався зібрати його в голові, дійти до того, як саме його висловити, але коли нарешті зумів зібрати слова й спробував їх сказати, то виявив, що не міг говорити. Його щелепи стискалися від напруження, наче зв’язані дротом. Врешті він зумів. Він сказав, звертаючись до скатертини, бо на матір дивитися не міг:

– Якщо я не поїду, ти поїдеш все одно?

Запала тиша, під час якої він старався дихати нормально. Коли вона нарешті заговорила, то її слова були:

– Ієне, я хочу, щоб ти поїхав зі мною. З нами.

Що не було відповіддю на його питання, тому він поставив його знову. Він відважував слово за словом, щоб вона точно зрозуміла і щоб він сам зрозумів, зрозумів їхнє повне значення, раз і назавжди.

– Якщо я не поїду, ти поїдеш усе одно? Ти поїдеш без мене?

Цього разу, намагаючись стримувати дрижання у голосі, вона сказала:

– Любий, ти не знаєш, як мені тут жилося всі ці роки.

З чого він нарешті збагнув, що він для неї неважливий. Не аж такий важливий.

Згодом він був вражений своєю відповіддю – тим, як спокійно вона прозвучала. Як виховано.

– Я залишуся тут із татом, якщо можна. Але спасибі, що запитала.

А тоді перепросив і пішов з кімнати.

*

Відчувши його запах, собаки почали гавкати, а тоді згадали, що вже зустрічалися з ним раніше того дня, й вибігли привітатися, махаючи хвостами. Він зійшов з дороги й ступив у тінь від дерев, коли вони підбігли. Він не знав, чому туди прийшов. Йому зовсім не хотілося, щоб Лора його помітила, вийшла й заговорила до нього. Сама думка про те, що вона знатиме, що сталося, сповнила його майже нестерпним соромом. Що вона подумає – що будь-хто подумає – про хлопця, який так мало значить для своєї власної матері, що вона пішла й покинула його? Він ніколи в житті про таке не чув. Чув про чоловіків, які кидали свої сім’ї, але не про жінку. Не про матір.

Він непевно постояв у тіні якусь хвилину, а тоді став обережно рухатися в бік будинку. Він обійшов до задньої його частини, туди, де була кухня. Він хотів побачити її, тільки й того. Йому просто треба було знати, що вона й досі там.

У темряві будинок здавався більшим, ніж удень. Він сам, конюшня й сараї вимальовувалися суцільними брилами ночі на тлі синьо-чорного неба. У кухні світилося, а також у двох спальнях нагорі. Лора була в одній зі спалень, вішала одяг у шафу в кутку кімнати. Було видно, що вона до когось говорила, хоч і не чув її голосу й не бачив нікого іншого. Напевно, до маленької дівчинки. Джулі. Найпевніше, вкладає Джулі спати. Хлопець, Картер, був у другій освітленій спальні – Ієн бачив, як той перетинає кімнату. Маля, напевно, спить деінде.

Артур і старий були внизу, в кухні, Артур сидів за столом, а старий – скрутившись у кріслі біля плити. Артур над чимось працював, але Ієн стояв задалеко, щоб розгледіти, над чим саме. Він міг би підійти ближче, але тоді не зможе зазирати в кімнати нагорі. Хай там як, йому було байдуже, що робить Артур. Він хотів побачити лише Лору. Собаки, що пішли за ріг разом із ним, допитливо почекали поруч нього якийсь час, а тоді побігли геть. Зсередини конюшні до нього долинали важкі, тихі рухи коней.

За якийсь час – він не знав, довгий чи короткий – світло у спальні Джулі вимкнулося. Він відчув раптовий напад тривоги, наче з-під нього висмикнули рятівний човен, але за хвилину Лора з’явилася в кухні, несучи маля. Тепер він міг краще її роздивитися, ніж коли вона була нагорі, бо дивився прямо.

Вона й досі була вбрана у світлу блакитну сукню, як і раніше, і її волосся й досі було зав’язане на потилиці, але не так міцно, наче під кінець дня вона дозволяла йому що завгодно. Вона сказала щось Артурові, й той підвів на неї погляд і кивнув, а тоді повернувся до роботи. Лора підійшла до одного з великих крісел біля вогню, опустилася в нього, тримаючи маля, а тоді спокійно, крадькома розщепила сукню й приклала його