По той бік мосту - Мері Лоусон

Він вимився у ванній, випустив воду, і набрав чистої, змивши багнюку. Враховуючи те, яким зболілим почувався, він не міг збагнути, чому йому на душі було так радісно. Не те щоб він знайшов своє справжнє призначення у фермерській роботі. Власне, він засоромився, коли, перш ніж він пішов додому, Артур сказав: «Ох… гм… зачекай хвильку», а тоді запустив руки в кишені штанів і дістав жменю монет. Ієн вважав, що не заслужив їх, і подумки питав себе, чи він скаже йому про це, аж тут Артур мовив: «До наступної суботи?» з цією своєю невиразною, непевною усмішкою, й Ієн відчув порив вдячності й гордості. Артур не вважав його аж надто негодящим, інакше не запросив би прийти знову. Він уперше провів день за роботою – своєю першою роботою в житті – і четвертаки, що лежали в кишені його заляпаних брудом джинсів, доводили це. Наступної суботи він упорається краще. Він добре працюватиме. Ієн уявив, як Лора питає в Артура: «Як він тобі, Артуре?». І той замислиться, а тоді скаже: «Непогано. Він хороший працівник». Цим можна пишатися незалежно від того, в чому полягає робота.

Він обгорнув рушника навколо грудей і повернувся в свою кімнату. Там було прибрано, все на своїх місцях, ліжко акуратно застелене. Його мама завжди наполягала на порядку. Він пробував бунтувати раз чи двічі, але воно не було того варте. Він подумки поцікавився, якими були б Лорині діти, якби його мати була їхньою. Ну, не їхньою матір’ю, бо тоді вони були б не тими самими дітьми, але якби вона якось випадково була відповідальна за їхнє виховання. Їх неможливо було б упізнати. Навіть маля сиділо б рівно і їло виделкою й ножем, з хрусткою чистою серветкою під підборіддям.

Він почув стукіт материних черевиків, коли вона йшла коридором до приймальні. Цей звук на якусь мить затих, а тоді вона повернулася й гукнула до нього з підніжжя сходів.

– Ієне, вечеряти!

– Іду.

Він спускався скуто, відчуваючи біль у м’язах. Батько вже був у їдальні, стояв біля свого стільця.

– Привіт, – сказав Ієн. Він поклав четвертаки, які дав йому Артур, на стіл поруч із батьковим місцем. – Моя перша платня, – сказав він із гордістю.

Батько глянув на нього. На якусь мить Ієнові здалося, що він його не впізнав. А тоді злегка всміхнувся й відповів:

– Дуже добре.

Ієн збентежився. Він глянув на батька уважніше. У того був дивний вигляд.

– З тобою все гаразд? – запитав Ієн.

– Так, – відповів батько. – Звісно.

Увійшла його мати й поставила на стіл посудину з кришкою. Страви з овочів уже стояли на столі.

– Сідаймо, – сказала вона.

Вона теж здавалася дивною. Її очі були червоні, й Ієн помітив, що в неї дрижать руки.

Вони сіли. Ієн перевів погляд з матері на батька. Мати почала накладати їжу. Звук, із яким ложка черкнулася об стінку посудини, наче аж відбився від стін.

– Щось негаразд? – запитав Ієн.

– М’яса досить? – сказала мати.

– Мамо, щось негаразд?

Вона поставила його тарілку. Якусь мить не відривала від неї очей, а тоді перевела погляд на його батька.

– Я маю дещо тобі сказати, – мовила вона нарешті. – Ми з батьком маємо дещо тобі сказати.

Згодом Ієн перепросив і вийшов з-за столу, не торкнувшись їжі, – ніхто з них нічого не з’їв – і пішов надвір. Спочатку він просто стояв на ґанку, не знаючи, що робити й куди йти. Опускалася темрява. Над будинками через дорогу туди-сюди ширяли кажани. Один із Бекеттових малих промчав повз на велосипеді, його нахилене тіло розчинилося в сутінках. Ієн ступив із ґанку й пішов. Він не замислювався над напрямком. Йому хотілося йти і не думати. Ішов він швидко, схиливши голову.

Говорила переважно його мати. Вона почала, оголосивши, що йде. Він спочатку не збагнув – іде куди? – а коли нарешті втямив, то не повірив їй. Подумав, що вона, напевно, дуже засмучена чимось, що зробив він або його батько, й каже так, щоб їх покарати. Він глянув на батька, шукаючи помочі, й саме вираз батькового обличчя підтвердив, що вона таки говорила це серйозно.

Сказала, що вони з батьком більше не люблять одне одного, й не любили одне одного вже багато років. На що батько спробував запротестувати, але вона його зупинила. Вчинки говорять гучніше за слова, сказала вона. Колись вона його любила, і може довести це тим, що віддала йому вісімнадцять років свого життя. Вона відмовилася від усього, щоб приїхати з ним у це – вона намагалася підшукати правильні слова – Богом забуте місце. У глушину. Це вона всім пожертвувала.

Після перших кількох речень Ієна на якийсь час оглушило. Мати й далі щось говорила, і він чув звук її голосу, але не розумів її слів. А тоді втрутився батько. Ієнові здалося, що той постарів на двадцять років, відколи вони сіли за стіл. Він аж наче змарнів на лиці.

– Бет, заради Бога, – мовив він. І до Ієна: – Мені шкода. Нам обом дуже шкода. Твоя мама засмучена, їй треба на трохи кудись поїхати, та й усе.

– Твій батько й досі намагається прикидатися, – відповіла його мати тепер, коли він знову її чув.

На цей момент її щоками текли два прозорі струмочки сліз. Ієна так скував шок, що він заледве дихав.

– Бет, прошу тебе, прошу, – сказав батько. Він глянув на Ієна й додав: – Не засмучуйся занадто сильно. Ми дуже сподіваємося, що все якось само собою влаштується.

– Уже все само собою влаштувалося, – відказала мати. Дрож у її голосі розділяла слова на нерівні склади. – Оце так усе само собою влаштувалося.

Ієн не міг дивитися на жодного з батьків, його погляд був зосереджений на густому плетиві ниток скатертини в нього перед очима. Він навіть не знав, що вони були нещасливі. Чи, принаймні, заднім числом він бачив, що його мама нещаслива, але думав, що це для неї нормально, що це її природний стан. Він сприймав як належне те, що вони любили одне одного, так само як і вважав, що вони люблять його. Тепер, раптом, йому спало на думку, що в цьому теж немає певності. Певно, що мама не робила б цього, якби його любила.

Вони щось казали й він знову нічого не чув. Мати підвищила голос мало не до крику. На якусь мить запала тиша, а тоді батько сказав «перепрошую», підвівся й вийшов з кімнати.

Ієнова мати залишилася де була, на її щоках блищали