По той бік мосту - Мері Лоусон
Як і хлопці з інших ферм, Артур ішов у поле, щойно повертався додому зі школи після обіду, щоб устигнути засвітла кілька годин попрацювати над збором урожаю. Весь червень і липень дощу не було й краплини, а тоді, коли ось-ось мав настати час збирати кукурудзу, цілий тиждень добряче лило, і їм треба було дочекатися, доки поле висохне. Тепер воно висохло, й Артурів батько працював зі світанку до заходу сонця. Він приходив додому вночі, вкритий пилом і потом, і втомлений так, що майже не мав сили поїсти. Артур радо прогуляв би заняття й працював із ним цілісінький день, але мати це заборонила й батько вдав, ніби погодився з нею.
Джейк допомагав, коли його про це просили. Тільки тоді й більше ніколи. І він працював так повільно й незграбно, і стільки нарікав, що батько сказав, що воно того не варте, але однаково його залучав, просто з принципу. Джейк ріс як у місті, судячи з того, скільки зацікавленості він виказував до фермерської роботи.
– Батько питає, чи не хотів би ти допомогти з отеленням? – сказав Артур. Батько послав його по Джейка, думаючи, що принаймні отелення того зацікавить. Як людина може не цікавитися початком нового життя?
– А що саме треба робити? – Джейк грався зі знайденою десь колодою карт. Його долоні пурхали, розкладаючи карти віялом, а тоді знову згортаючи їх у колоду. Артурові вони здалися схожим на пташині крила.
– Приходь помагати. Джессі народжує теля.
– А хіба сама вона не може? – запитав Джейк. – Вона точно може й сама, інакше у світі більше не лишилося б корів, вони вимерли б усі, як динозаври.
Добре, що Джейк сказав це Артурові, а не батькові. Артур знав, що Джейк просто вдається до логіки й справді має це на увазі, але їхній батько вважав би цей коментар за ущипливе слівце, а Джейкові ущипливі ремарки його гнівили.
– То що, ти навіть не хочеш піти подивитися?
– Не зараз. – Джейк розклав усі фігурні карти в певному порядку, та так швидко, що майже не було видно, як рухаються його долоні. – Я трохи зайнятий. Може, пізніше.
Він жив школою. Школою й усіма шкільними подіями, тріумфами й падіннями, друзями й ворогами. Особливо ворогами.
– Тільки глянь! – сказав Джейк, коли вони разом ішли додому. Він витягнув книжку з наплічника й помахав нею в Артура перед очима. Вона була вся в багнюці. Під багнюкою заледве виднілася темно-зелена обкладинка й назва золотими літерами. «Історія Англії». Артур пригадував її, але смутно. Королі й королеви, десятками. Війни, теж десятками, й усі вони з датами, як наче комусь до них є діло. Міс Карпінскі сказала, що історію вивчають для того, щоб не бути приреченими її повторити, але, на думку Артура, підручники з історії саме доводили, що ми все одно приречені її повторити, тож який сенс? – Глянь, у якому вона стані! – Джейк розгорнув книжку десь посередині. Було схоже, наче хтось поклав її в калюжу сторінками вниз, а тоді пострибав на ній разів зо п’ять. – Міс Карпінскі мене вб’є. – У його голосі чулося щире занепокоєння.
– Нічого подібного, – сказав Артур. Міс Карпінскі любила Джейка. Кого-кого, а його вона точно не вбила б.
– Уб’є! Ти ж знаєш, що вона каже про книжки?
– Що?
– Що вони священні! Що ми маємо ставитися до них із повагою й усе таке, бо вони – це ті ключі, які відмикають двері.
Артур не пригадував, щоб міс Карпінскі таке казала, але звучало це дуже схоже на неї. Напевно, він тоді не зосереджувався на її словах. Вочевидь, невміння зосередитися було однією з його проблем.
Йому вже виповнилося чотирнадцять, а він і досі вчився у восьмому класі, а мав би вже перейти до старшої школи, з іншого боку Струана, разом із Карлом та рештою однокласників рік тому, але не склав іспитів. Джейк же перескочив один клас, тож тепер їх розділяли тільки два ряди парт. Артурові така ситуація видавалася майже нестерпною, й найгірше в ній було те, що вона, судячи з усього, мала тривати вічно. Батько був би радий, якби він покинув школу, щойно це дозволив закон, а саме в день свого шістнадцятиріччя, але мама так засмутилася, побачивши його останній табель, що сказала, що він закінчить дванадцятий клас, навіть якщо сидітиме за партою до кінця життя. Для початку, щоб закінчити восьмий клас, йому доведеться догодити міс Карпінскі, яка в справі складання іспитів була й суддею, й присяжними. Він навіть не уявляв, як коли-небудь зможе догодити міс Карпінскі.
Джейк і далі махав перед ним книжкою.
– І що я скажу міс Карпінскі? – запитав він. Його голос був пронизливий, але в ньому наче звучала щира тривога, а щодо цього, коли йшлося про Джейка, впевненим ніколи не можна було бути.
– Скажи, що це трапилося ненавмисно.
– Але Чарлі Таґґерт грозиться, що зробить це ще раз! Він каже, що зробить це з кожнісіньким моїм підручником, якщо я не віддам йому свої гроші на обід.
Артур стривожено на нього глянув. Джейк був брехун, навіть одному його слову не можна було вірити, але, якщо якимсь нещасливим випадком він цього разу казав правду, якщо він дійсно вскочив у халепу, і виявиться, що Артур знав про це й не допоміг, мама ніколи йому не пробачить.
– І що ти хочеш, щоб я зробив? – спитав він, згнітивши серце.
– Побив його, – швидко відповів Джейк. – Він кривдник.
Артур зморщив лоба. Чарлі Таґґерт був розумний і носив окуляри, й Артурові він не подобався, але й на кривдника він був не схожий. З іншого боку, Джейк теж на кривдника не скидався, але ним був. Джейк був хитрий кривдник, кривдник лицемірний. Він спеціалізувався на тому, щоб улаштовувати іншим неприємності. Можливо, він просто хотів, щоб Чарлі потрапив у халепу. Або, можливо, Чарлі прагнув, щоб Джейк потрапив у халепу. Або, можливо, Чарлі й справді хотів відібрати у Джейка гроші на обід. Або, можливо, Джейк чимось допік Чарлі й той кинув його книжку в багнюку, щоб відомстити, і це не мало ніякого стосунку до грошей на обід. У тому, що стосувалося Джейка, Артур завжди почувався безпорадним, борсаючись у цілому морі невідомих можливостей.
– Ну не
