Вулик - Каміло Хосе Села

Вогні на площі сяють образливо й дошкульно.

Дон Роберто Гонсалес підводить голову від грубої бухгалтерської книги та звертається до хазяїна:

— Ви не могли б дати мені три дуро в рахунок платні? Завтра у моєї дружини день народження.

Хазяїн — чоловік зичливий, порядний; він, як і всі, йде на різні оборудки, але душу має незлостиву.

— Авжеж, чоловіче. Хіба мені не однаково?

— Щиро дякую, сеньйоре Рамоне.

Булочник видобуває з кишені тугого гаманця з телячої шкіри і дає донові Роберто п’ять дуро.

— Я дуже задоволений вами, Гонсалесе, рахунки пекарні в чудовому стані. А на два додаткові дуро купіть дітям якісь дрібнички.

Сеньйор Рамон замовкає. Тоді чухає потилицю й мовить, стишивши голос:

— Тільки нічого не кажіть Пауліні.

— Не турбуйтеся.

Сеньйор Рамон дивиться на носаки своїх чобіт.

— Я це не просто так кажу, розумієте? Я знаю, ви людина розважлива, не базікало, але якщо раптом зірветься з язика, то балачок буде на два тижні. Як вам відомо, тут порядкую я, але самі знаєте, ці жінки...

— Не турбуйтеся і ще раз щиро вам дякую. Я нічого не скажу для власної ж користі...— дон Роберто стишує голос.— Дуже вам вдячний.

— Немає за що; я лише хочу, щоб ви працювали в своє задоволення.

Донові Роберто слова булочника припадають до душі. Якби булочник додав ще кілька люб’язних фраз, дон Роберто, либонь, згодився б вести його рахунки безкоштовно.

Сеньйорові Рамону років п’ятдесят — п’ятдесят два; це кремезний рум’янолиций вусань, здоровий тілом і духом, який веде добропорядне життя старого майстра, прокидається вдосвіта, п’є червоне вино й щипає за боки служниць. Коли на початку століття він прибув до Мадрида, то чоботи ніс на плечі, щоб не стоптати.

Його біографія вміщається в кілька рядків. До столиці він прибув хлопчиком років вісьмох-десятьох, влаштувався в пекарні й до двадцяти одного року, поки його не призвали до війська, все відкладав гроші. Відколи прибув до міста й аж поки не пішов у солдати, він не витратив жодного мідяка, все збирав. Їв хліб, запивав водою, спав під прилавком і не знав жінок. Ідучи на службу, він поклав свої гроші до банку, а коли демобілізувався, забрав гроші й купив пекарню; за дванадцять років він збив двадцять чотири тисячі реалів — увесь свій заробіток, у середньому трохи понад одну песету на день. На військовій службі він навчився читати, писати, рахувати і втратив невинність. Він відкрив пекарню, одружився, наплодив дванадцятеро дітей, купив календар і почав стежити за плином часу. Древні патріархи, мабуть, дуже скидалися на дона Рамона.

Офіціант входить до кав’ярні. Раптом він відчуває, що його лице палає; йому дуже хочеться кашлянути, зовсім тихенько, щоб відхаркнути мокротиння, що накопичилося в горлі через вуличний холод. Відкашлявшись, і говорити нібито легше. Увійшовши до приміщення, він відчуває біль у скронях і помічає — чи це йому тільки здалося? — що над вусиками в доньї Роси вже грає хтива усмішка.

— Іди-но сюди!

Офіціант наближається.

— Ти врізав йому?

— Так, сеньйорито.

— Скільки разів?

— Двічі.

— Куди врізав?

— Куди зміг — по ногах.

— Молодець! Ач, драпіжник!

В офіціанта пробігає мороз по спині. Був би він чоловіком рішучим, то задушив би господиню, та, на щастя, він не такий. Господиня злостиво хихотить. Є люди, яким подобається споглядати, як потерпають інші; щоб помилуватися на чужу біду зблизька, вони відвідують квартал злидарів, дарують якийсь старий непотріб умираючим, загорнутим у брудні ковдри сухотникам й анемічним дітям з випнутими животами та ламкими кістьми, дівчатам, що стали матерями в одинадцять років, поточеним сифілісом сорокалітнім повіям, схожим на вкритих коростою індіанських касиків[22]. Донья Роса не така. Донья Роса воліє втішатися вдома, відчуваючи цей приємний дрож.

Дон Роберто задоволено посміхається; чоловік боявся, що на день народження дружини не матиме в кишені й реала. Ото була б халепа!

«Завтра принесу Філо цукерок,— мріє він.— Філо — справжнє дитя, така собі маленька шестирічна дівчинка... На десять песет куплю дітям якусь забавку і вип’ю келишок вермуту... Звісно, найбільше вони зрадіють м’ячу... За шість песет можна купити непоганого м’яча».

Дон Роберто міркує неквапно, з насолодою. В голові його повно добрих намірів і розпливчастих думок.

У віконце пекарні — крізь шибку та дерев’яну раму — з вулиці долинають пронизливі й суворі звуки фламенко. Одразу навіть не розібрати, хто