Вулик - Каміло Хосе Села
— Що, таць уже зовсім не залишилося?
— Так мені дав сеньйор Лопес, сеньйорито.
— Гаразд, постав сюди і забирайся.
Викидайло ставить усе на піаніно і йде. Сеоане набирає ложечкою соду, відхиляє голову назад, розтуляє рота... і сипле в нього соду. Він жує її так, як жують горіхи, а тоді запиває ковтком води.
— Дякую, доньє Росо.
— Бачите, чоловіче, як легко бути чемним? У вас болить шлунок, я наказую, щоб вам принесли соди, і всім добре. Ми живемо на світі, щоб допомагати одні одним, але не робимо цього, бо не хочемо. Таке життя.
Хлопчаки, які грали в поїзд, раптом спинилися. Якийсь сеньйор каже їм, що слід поводитися чемніше та стриманіше. А вони, не знаючи, куди подіти руки, з цікавістю дивляться на нього. Старшенький, на ім’я Бернабе, чомусь пригадав сусіду Чуса, свого однолітка. Меншенький, Пакіто, думає про те, що в цього сеньйора тхне з рота — нібито паленою гумою.
Тим часом Бернабе душить сміх, він саме згадав кумедну розмову, що відбулася між Чусом і його тіткою.
«Чусе, ти справжнє порося,— мовила тітка,— бо ніколи не міняєш штанці, поки їх не закаляєш. І не соромно тобі?»
Бернабе стримує сміх, щоб сеньйор не розсердився.
«Ні, тітонько, не соромно, тато теж закаляє штани».
«Сміх та й годі!»
Пакіто міркує.
«Ні, в цього сеньйора з рота тхне не паленою гумою, а гнилою капустою та брудними ногами. Якби цей сеньйор був моїм татом, я позатикав би собі ніздрі воском. Тоді б я розмовляв, як моя кузина Еміліта — гуа, гуа,— через це їй мають оперувати горло. Мама каже, коли Еміліті зроблять операцію, її личко не буде таким дурнуватим і вона не спатиме з роззявленим ротом. А може, під час операції вона помре. Тоді її покладуть у білу труну, бо вона ще не має грудей і носить черевички без підборів».
Обидві пенсіонерки, вмостившись на дивані, втупились у донью Пуру.
В повітрі ще ширяють, наче кольорові кульки, думки двох розмальованих потвор про скрипаля.
— Не знаю, звідки беруться такі жінки; ось ця от — справжня жаба. Цілісінький день тільки те й робить, що перетирає на зубах усіх підряд, а того не розуміє, що чоловік терпить її хіба що через ті кілька дуро, які в неї ще лишилися. Цей дон Пабло — пройдисвіт, за ним треба добре пильнувати. А дивиться на жінок так, мовби роздягає.
— Авжеж.
— Та й Ельвіра, скажу я вам, теж неабияка пройда. Не те і що ваша Пакіта: та, зрештою, живе пристойно, хоча папери і в неї й не виправлені, а Ельвіра весь час отирається тут і не проґавить нагоди злупити з когось кілька монет, аби якось і прохарчитися.
— До того ж, доньє Матильдо, цей безпутник дон Пабло не годен у слід ступити залицяльникові моєї дочки — той викладає психологію, логіку й етику і взагалі справжній джентльмен.
— Звісно, не годен. Залицяльник Пакіти кохає її, з ним дівчина почувається щасливою, а вона ж гарна з личка, приваблива, тож і дозволяє себе любити, адже вона для цього створена. А ці безсоромні шелихвістки тільки й знають щось канючити. Ані стиду ні совісті!
Донья Роса веде далі розмову з музикантами. В дебеле, пухке, набрякле тіло аж трясеться від утіхи: вона любить ораторствувати незгірш за якогось губернатора.
— У вас скрута з грішми? Скажіть мені, і я, якщо зможу, допоможу. Ви сидите тут і стараєтеся — витинаєте за всіма і правилами? Гаразд, перед закриттям кав’ярні я дам вам дуро, та й потому. Адже краще, коли все по-доброму! Чого, по-вашому, я сварюся зі своїм шуряком? А тому що він ледацюга, тиняється тут без діла з ранку до вечора, а потім іде додому їсти дармовий суп. Сестра моя — дурепа, все терпить; вона, і бідолашна, завжди була такою!.. Зі мною йому було б непереливки! Я так би зацідила йому по гарненькій пиці — потім і цілий день примочки б ставив. Була б йому наука! Якби мій шуряк працював, як працюю я, та якби старався і щось додому приносив — тоді інша справа; але ж він воліє увиватися коло і цієї недотепи Вісі й розкошувати, пальцем не ворухнувши.
— Авжеж.
— Ото ж бо й воно. Він нікчема, лобуряка неотесаний, йому на роду написано альфонсом бути. І не подумайте, бува, що я кажу таке про нього позаочі, оце недавно я виклала йому в лице все, як є.
— І добре зробили.
— Звісно, добре. За кого він нас має, цей злидень?
— Падилье, отой годинник правильно йде?
— Так, сеньйорито Ельвіро.
— Дайте-но мені прикурити. Ще рано.