Долина страху, Артур Конан Дойль

— Ого! — видихнув Мервін, оглядаючи того з ніг до голови. — Старий знайомець!

Мак-Мурдо виявив помітне невдоволення.

— Ніколи не приятелював із жодним клятим фараоном!

— Знайомець — не завжди приятель, — з широкою посмішкою відрубав правоохоронець. — Ви Джек Мак-Мурдо з Чикаґо, чи не так? Заперечувати ж не станете?

Джек стенув плечима.

— І не подумаю. Чи не вважаєте ви, що я соромлюся свого імені?

— Могли б і посоромитися.

— Якого дідька, що хочете цим сказати? — підвищив голос Мак-Мурдо, стиснувши кулаки.

— Тільки те, що до приїзду в цю вугільну яму я служив у Чикаґо. Тамтешніх молодців знаю всіх до останнього.

— Невже ви той самий Мервін із Чиказького центрального управління?

— Той самий, і ми не забули там покійного Джонса Пінто.

— Я його не вбивав!..

— Он як! У будь-якому разі, його смерть виявилася вам дуже на руку, інакше вам було б непереливки за ті кружальця. А тепер прямих свідків проти вас не залишилося. Тож можете повертатися в Чикаґо.

— Мені й тут добре.

— Усе ж, чоловіче, я б на вашому місці подякував мені за таку звістку.

— Дякую, — буркнув Мак-Мурдо.

— Дивіться, тільки не здумайте знову взятися за старе. Я вас попереджаю. А тепер бажаю всім на добраніч.

Він вийшов із бару, створивши ореол нового героя. Про подвиги Мак-Мурдо в Чикаґо давно вже перешіптувалися, але при розпитах він відповідав лише невизначеною посмішкою. Тепер чутки отримали офіційне підтвердження. Відвідувачі бару оточили Джека та гаряче тиснули йому руку, навперебій пригощаючи віскі. Джек міг не п’яніючи випити дуже багато, але цього вечора, якби з ним не було Сканлена, він навряд чи щасливо дістався б до ліжка.

У суботу ввечері Мак-Мурдо ввели в ложу. Йому здавалося, що він, уже посвячений у члени братства, увійде в ложу Вермісси без додаткових церемоній, але в долині існували свої власні обряди.

У самій Верміссі налічувалося близько шістдесяти членів братства, проте це була лише частина організації: в інших міс­течках долини існувало ще кілька лож. У разі необхідності вони зверталися один до одного по допомогу.

Ложа зібралася у великій кімнаті будинку Мак-Ґінті, зумисне відведеної для таких зібрань. У покої стояло два довгастих столи. Прибирачі зібралися біля одного з них, інший був заставлений пляшками та склянками, і багато братів дивилися туди голодними очима. На чільному місці сидів Мак-Ґінті, плас­ка чорна оксамитова шапка прикривала його чорне сплутане волосся, на грудях висів клапоть малинової матерії. Праворуч і ліворуч від нього розмістилися прикрашені шаликами або перев’язами брати вищих ступенів. Між ними був і Тед Болдвін. Його гарне, але жорстоке обличчя було дуже зосередженим. Решта були майже всі людьми поважного віку. До пересічних членів ложі належали здебільшого хлопці років вісімнадцяти-двадцяти. Дивлячись на них, важко було повірити, що це члени небезпечної зграї вбивць, котрі щиро пишаються своїми кривавими справами.

Жертвами Прибирачів один за одним ставали люди, небажані для ложі або небезпечні для неї. До цього числа потрап­ляли всі, хто відмовлявся робити «добровільні» пожертви в касу ложі, або ті, хто намагався викрити її діяльність. Прибирачі починали з шантажу, а якщо він не давав результату, то без найменших вагань закінчували підпалами й убивствами. Колись вони діяли обережно, намагаючись триматися таємниці, але, вочевидь, безсилля поліції незабаром розв’язало їм руки. До того ж бандити швидко залякали всю долину. Ніхто не наважувався свідчити проти них, а якщо справа все ж доходила до суду, то завжди виявлялося достатньо свідків захисту. Повна каса дозволяла не зважати на витрати в цих випадках. Десять років тривала діяльність ложі, і за ці десять років жодного її члена так і не засудили. Єдина небезпека для Прибирачів могла виходити лише від самої жертви. Як би приховано вони не готувалися до «операції» і як би несподівано не нападали, той, хто захищається, міг у відчаї завдати їм кривди або хоча б когось поранити. Що часом і ставалося.

Прийшовши в ложу, Мак-Мурдо вже знав, що йому призначать якесь випробування, але ніхто не повідомив, у чому воно полягає. Двоє братів урочисто відвели Джека в сусідню кімнату. Через дощані перегородки до нього долинав відгомін голосів. Чоловік кілька разів почув своє ім’я і зрозумів, що обговорюється його кандидатура. Нарешті двері відчинилися, і до Мак-Мурдо підійшов незнайомець із зеленим, помережаним золотом шаликом через плече.

— Магістр наказав засукати вам рукав, зав’язати очі та ввести в залу зборів, — мовив він і разом із іншими двома братами зняв із Мак-Мурдо піджака, закасав до ліктя правий рукав сорочки, стягнув мотузкою руки вище ліктя й, нарешті, вдягнув на голову ошелешеного юнака чорний каптур. Потім його повели.

Джеку здавалося, що він просувається у повній темряві, йому було задушно, і голос Мак-Ґінті, що озвався до нього, пролунав глухо.

— Джеку Мак-Мурдо, — сказав голос, — чи ви вже належите до старовинного ордену масонів?

Мак-Мурдо вклонився на знак підтвердження.

— Ваша ложа в Чикаґо номер двадцять дев’ять?

Новий уклін.

— Темні ночі неприємні.

— Авжеж, для мандрівних іноземців.

— Хмари важкі.

— Бо находить буря.

— Чи задоволені ви, брати? — спитав магістр.

Йому ствердно відповів гул голосів.

— За вашими відповідями, брате, ми бачимо, що ви справді належите до братства. Однак у нашій ложі ухвалений спеціальний ритуал. Чи готові ви до випробування?

— Готовий.

— Чи тверде у вас серце?

— Тверде.

— На доказ зробіть крок уперед.

Тієї ж миті Мак-Мурдо відчув тиск на очі та збагнув, що їх торкнулися два вістря. Здавалося, якщо він рушить уперед, то попрощається з очима. Однак він змусив себе зробити крок і враз перестав відчувати тиск. Знову почувся гомін схвалення.

— У нього тверде серце, — сказав голос. — Чи здатні ви терпіти біль?

— Не гірше за інших.

— Тоді спробуйте.

Мак-Мурдо ледь утримався від зойку: пекучий, болісний біль пронизав його руку. Він ледь не знепритомнів, але міцно стиснув кулаки й закусив губу, щоб стримати навіть найлегший стогін.

— Я міг би стерпіти й більше, — повідомив він.

Почулися захоплені голоси, чиїсь руки поплескали його по спині. Потім із посвяченого зняли каптур. Якийсь час Джек стояв без руху, мружачись від світла й намагаючись усміхнутися.

— Останнє слово, Мак-Мурдо, — зазначив Мак-Ґінті. — Ви вже присягнули зберігати таємницю й не порушувати вірності. Чи знаєте ви також, що кара за ламання присяги — раптова смерть?

— Авжеж.

— І ви будете коритися владі магістра за будь-яких обставин?

— Буду.

— Отже, від імені сто сорок першої ложі Вермісси даю вам повне право та привілеї братства. Поставте вино на стіл, брате Сканлен, і вип’ємо за здоров’я нашого гідного брата.

Мак-Мурдо принесли його піджак, але, перш ніж одягнути його, парубок зиркнув на свою праву руку. На передпліччі червоніло глибоке, випалене залізом тавро: коло, а в ньому трикутник. Двоє-троє його сусідів показали йому такі ж знаки.

— Нас усіх таврували, — сказав один із них, — але не всі так хоробро витерпіли це, як ви.

— О, дрібниці, — відповів Мак-Мурдо.