Долина страху, Артур Конан Дойль
— То я обіцяю вам, що дізнаєтеся, не встигнувши зістаритись. Можливо, міс Етті розкаже вам щось про це тавро. А ви, Етті, приповзете до мене на колінах. Чуєте? На колінах! І тоді я скажу вам, у чому полягатиме ваше покарання. Ви посіяли, і я подбаю, щоб зібрали врожай.
Він із ненавистю поглянув на них обох, раптово обернувся на підборах, і наступної ж миті зовнішні двері з гуркотом захряснулися за ним.
Кілька секунд Джек та Етті стояли мовчки, потім вона обійняла його.
— О, Джеку, які ж ви були сміливі! Але байдуже, вам треба втікати звідси. І негайно! Ви нічого не зможете вдіяти проти людей, за котрими стоїть Мак-Ґінті й уся сила ложі.
Джек вивільнився з обіймів Етті, поцілував і посадив у крісло.
— Стривайте, не варто аж так турбуватися про мене. Я також масон. Може, і не кращий за решту, а тому не приймайте мене за святого. Можливо, дізнавшись правду, ви зненавидите й мене.
— Зненавидіти вас, Джеку! Що ви таке кажете? Чому я маю думати про вас погано тільки тому, що ви належите до ложі? Але якщо ви масон, Джеку, чому ж не спробували заслужити прихильність цього Мак-Ґінті? Покваптеся зробити це! Поспілкуйтеся з ним раніше за Болдвіна.
— Я й сам подумав про це ж, — погодився Мак-Мурдо, — і піду негайно. Скажіть вашому батькові, що сьогодні мені ще доведеться переночувати у вашому будинку, але завтра я знайду собі нове житло.
Бар Мак-Ґінті, як завжди, був переповнений. Власник користувався популярністю насамперед тому, що неодмінно вдягав маску веселуна. Крім того, багатьох приводив сюди й страх — ніхто не ризикнув би знехтувати його прихильністю. Причому не лише в місті, а й у всій долині.
Крім таємничої влади, якою володів Мак-Ґінті як керівник ложі, він мав владу й офіційну як муніципальний радник й інспектор доріг. Усі знали, завдяки чому він отримав ці посади. Громадські роботи в місті були запущені, а от податки стягували величезні. Завдяки непоодиноким похибкам у звітах, на які всі остерігалися звертати увагу, діаманти в шпильках власника бару рік за роком ставали все більшими, а золоті ланцюжки на жилетці — усе важчими.
Мак-Мурдо увійшов до зали й опинився в густому натовпі, що насичував повітря тютюновим димом й алкогольними випарами. Приміщення освітлювало багато ламп, що відбивалися в розставлених уздовж стін величезних дзеркалах у важких позолочених рамах. За шинквасом посилено працювали офіціанти в жилетках і без краваток. У глибині, спершись на шинквас, стояв високий і гладкий чоловік, у роті якого постійно стирчала сигара. Голову велетня прикрашало густе волосся, що спускалося до коміра, а обличчя заросло бородою аж до вилиць. Воно було смагляве, як у жителя півдня. Однак найпомітнішою його ознакою були дивні незмигні чорні очі; відсутність у них природного блиску надавала всьому обличчю затаєно-зловісного виразу. Однак усе інше в цьому чоловікові цілком відповідало масці задушевного веселуна. У першу мить кожен сказав би, що Мак-Ґінті порядний, чесний підприємець із відкритим серцем. І тільки коли його темні мляві очі починали свердлити чоловіка, той внутрішньо сіпався, відчувши, що за ними ховається ціла безодня зла, поєднаного з силою та хитрістю.
Джек здаля розглядав власника бару, а потім із властивою йому відвагою взявся ліктями пробивати собі шлях до нього. Просочившись крізь юрбу підлабузників, котрі тіснилися біля шинквасу, він зупинився перед ним, не відвівши очей від пронизливого погляду.
— Якого дідька, я не зустрічав вас раніше, — неприязно виголосив керівник ложі Вермісси.
— Я не так давно тут, містере Мак-Ґінті.
— І недостатньо давно, щоб не знати, як слід мене назвати.
— Це радник Мак-Ґінті, — сказав хтось із присутніх.
— Даруйте, раднику. Я не знайомий із місцевими звичаями, але мені порадили вас побачити.
— Ну що ж, дивіться. І що думаєте про мене?
— Важко так одразу відповісти. Скажу лише, що коли ваше серце таке саме велике та прекрасне, як обличчя, то нічого іншого й бажати годі.
— У вас добре підвішений язик! Отже, ви схвалюєте мою зовнішність?
— Звісно, сер, — підтвердив Мак-Мурдо.
— І вам порадили зайти до мене?
— Атож.
— Хто ж це зробив?
— Брат Сканлен... А тепер я хочу випити за ваше здоров’я, раднику, і за наше подальше знайомство.
Джек підніс до губ подану йому склянку й осушив її, підкреслено відставивши мізинця. Мак-Ґінті, котрий наглядав за відвідувачем, звів густі чорні брови.
— То он воно що? — видихнув він. — Либонь, мені доведеться познайомитися з вами ближче, містере...
— Мак-Мурдо.
— Ми тут не довіряємо словам, містере Мак-Мурдо. Будьте ласкаві йти за мною.
Вони зайшли в маленьку кімнатку. Мак-Ґінті замкнув за собою двері та сів на одну з діжок, які заповнювали кімнату, мовчки поглядаючи на Джека.
Мак-Мурдо оглянув усе не бентежачись. Одну руку він опустив у кишеню піджака, іншою підкручував свій каштановий вус. Несподівано Мак-Ґінті витягнув з-за пояса револьвер.
— Ось що я маю вам сказати. Якщо побачу, що ви починаєте з нами якусь гру, то вам недовго доведеться її провадити.
— Дивний прийом ви мені приготували, — відповів Мак-Мурдо виклично. — Особливо для магістра ложі новоприбулому братові.
— Цей факт іще потрібно довести, — відповів Мак-Ґінті. — А якщо не доведете, то вам не допоможе навіть нечистий. Де вас посвятили?
— У двадцять дев’ятій ложі в Чикаґо.
— Коли?
— Двадцять четвертого червня тисяча вісімсот сімдесят другого року.
— Хто був магістром?
— Джеймс Скотт.
— Хто керує вашим краєм?
— Бартолом’ю Вілсон.
— Гм, відповідаєте достатньо впевнено. Що тут робите?
— Працюю, як ви, але поки що менше за вас.
— Ви так само меткі на руку, як і на відповіді?
— Люди, котрі знали мене, можуть це підтвердити.
— Ну що ж, можливо, ми випробуємо вас швидше, ніж гадаєте. Ви чули щось про нашу ложу?
— Чув, що у ваше братство може вступити лише мужня людина.
— Правильно, містере Мак-Мурдо. Чому ви поїхали з Чикаґо?
— Повісьте мене раніше, ніж я вам це скажу.
Очі Мак-Ґінті широко вирячилися. Він не звик до таких відповідей, і слова Джека неабияк здивували його.
— Чому ж не хочете довіритися мені?
— Тому що брат не може брехати братові.
— Отже, правда такого ґатунку, що про неї навіть не варто згадувати?
— Саме так.
— Тоді не чекайте, щоб я як магістр увів до ложі людину, за минуле котрої не можу відповідати.
На обличчі Мак-Мурдо були помітні вагання. Потім він вийняв із кишені зім’яту газетну вирізку.
— Маєте рацію, раднику, — м’яко зауважив Мак-Мурдо. — Я знаю, що без страху можу віддати себе у ваші руки. Прочитайте ці нотатки в газеті.
Це було повідомлення про вбивство в ресторані «Озеро» на базарній вулиці Чикаґо першого дня нового, 1874 року. Там застрелили якогось Джонаса Пінта. Мак-Ґінті швидко пробіг вирізку очима.
— Ваша робота? — спитав він, повертаючи її Мак-Мурдо.
Той кивнув.
— Чому ж ви його застрелили?
— Я, бачте, допомагав дядькові Семові виробляти долари. Може, мої монетки й не були такої чистої проби, як його, але були на них дуже схожі й обходилися дешевше. Цей Пінт кидав їх...
— Що він робив?