Долина страху, Артур Конан Дойль

із вікна вагона непривабливий краєвид, з’явилося змішане почуття огиди та цікавості. Неодноразово, діставши довгого аркуша, він знову й знову пробігав його очима та дописував щось збоку. Зрештою чоловік витягнув із сумки револьвер і переклав його в таємну кишеню. Хоча незнайомець зробив це майже блискавично, чолов’яга, котрий сидів на сусідній лавці, встиг усе помітити.

— Он як, друзяко, ви, вочевидь, готові до всього?

Юнак усміхнувся, дещо знітившись.

— Атож, там, звідки я їду, іноді без зброї ніяк.

— А звідки ви їдете?

— З Чикаґо.

— Уперше тут?

— Так.

— Зброя, мабуть, і тут зайвою не буде.

— Чому ви в цьому так упевнені? — жваво перепитав парубок, явно зацікавившись.

— Хіба ви не чули, що в нас тут сталося?

— Аж ніяк.

— А я був упевнений, що про нас усюди говорять. Не засмучуйтеся, скоро почуєте. Але що змусило вас сюди приїхати?

— Я чув, що тут можна легко знайти роботу.

— Ви член Робітничої спілки?

— Аякже.

— Тоді, мабуть, роботу отримаєте. У вас тут є друзі?

— Ні, але я їх знайду.

— Яким чином?

— Я належу до ордену масонів. Майже в кожному місті є ложа, а де є ложа, там і друзі.

Слова співрозмовника одразу ж справили сильне враження на робітника. Він підозріло озирнувся на тих пасажирів, котрі сиділи поряд. Після цього піднявся, сів поруч і простягнув свою руку. Вони обмінялися рукостисканням.

— Вірю, але ніколи не зайве пересвідчитися.

Правою рукою він торкнувся своєї правої брови. Незнайомець одразу підніс ліву руку до лівої брови.

— Темні ночі неприємні, — промовив гасло гірник.

— Ага, для мандрівних іноземців, — відповів йому юнак.

— Цього досить. Я брат Сканлен, триста сорок перша ложа, долина Вермісси. Радий вітати вас у наших краях.

— Дякую. Я брат Джек Мак-Мурдо, двадцять дев’ята ложа, Чикаґо. І також радий зустрічі з братом.

— В окрузі наших багато. Ніде в країні орден так не процвітає, як у долині Вермісси. Але такі юнаки, як ви, нам дуже потрібні. Одного не розумію: чому здоровань із Робітничої спілки не знайшов собі місця в Чикаґо?

— У мене було багато нагод добре заробити, — відповів Мак-Мурдо.

— То чому ж поїхали з Чикаґо?

Мак-Мурдо вказав у бік правоохоронців і невимушено посміхнувся.

— Ці двоє джентльменів, імовірно, із задоволенням перебрали б естафету щодо мене від своїх чиказьких колег.

Сканлен співчутливо кивнув, скоса зиркнувши на поліс­менів.

— Мали великі неприємності?

— Ще б пак.

— В’язниця?

— Ще не час говорити про такі речі, — відповів Мак-Мурдо, ніби шкодуючи, що вже сказав більше, ніж хотів. — Були вагомі причини поїхати з Чикаґо, вдовольніться цим. Крім того, хто ви такий, щоб ставити запитання?

Сірі очі Мак-Мурдо роздратовано блиснули за скельцями окулярів.

— Не гнівайтеся, я не хотів вас образити. І впевнений, що наші хлопці поставляться до вас добре, що б ви там не наробили. Куди зараз прямуєте?

— У Верміссу.

— Це третя зупинка звідси. Де маєте намір оселитися?

Мак-Мурдо витягнув аркуш паперу й прочитав адресу:

— Джейкоб Шефтер, вулиця Шерідана... Мені рекомендував його знайомий у Чикаґо.

— Я живу в Латці Гобсона, тому цієї адреси не знаю. До речі, ми якраз під’їжджаємо до Латки Гобсона, і на прощання хочу дати вам одну пораду. Якщо зіткнетеся з труднощами у Верміссі, прямуйте в Будинок профспілки та спитайте Мак-Ґінті. Він магістр вермісської ложі, й у Верміссі все робиться, як того хоче Чорний Джек Мак-Ґінті. Може, ще зустрінемося в ложі. Бувайте.

Сканлен подався до виходу, і Мак-Мурдо знову залишився наодинці зі своїми думками. Уже стемніло, і червоні відблиски горнів миготіли в темряві.

— Мені здається, що пекло має виглядати саме так, — промовив чийсь голос.

Мак-Мурдо озирнувся й побачив, що один із полісменів підвівся та вдивляється у вікно.

— Можливо, — кивнув другий констебль. — І навряд чи чорти в пеклі живуть гірше за місцевих... Гадаю, ви нещодавно тут, хлопче?

— А вам що до цього? — похмуро відрубав Мак-Мурдо.

— Та нічого. Просто я порадив би вам обережніше вибирати собі тут друзів. І аж ніяк не квапився б приятелювати зі Сканленом чи з кимось із його зграї, нічого не знаючи про них.

— Яке вам діло, хто мої друзі? — прогримів Джек так гучно, що всі пасажири обернулися до нього. — Хіба я питав у вас поради?

Розлютившись, він широко посміхнувся, наче собака ощирилася. Миролюбних правоохоронців приголомшила така ворожість.

— Не ображайтеся на нас, — доброзичливо сказав один із них. — Ми хочемо вам добра, адже ви новачок у долині Вермісси.

— Авжеж, цю долину я не знаю, але добре знаю таких, як ви, і вам подібних, — з холодним сказом випалив Мак-Мурдо.

Полісмен усміхнувся.

— Може статися, що й особисто з нами вам доведеться познайомитися ближче. Ви видаєтеся справжнім шибайголовою.

— Я вас не боюся. Моє ім’я Джек Мак-Мурдо. А якщо буду вам потрібен, шукайте мене у Верміссі, на вулиці Шерідана у Шефтера. Бачите, я не маю наміру від вас ховатися.

Така безстрашна заява викликала явне захоплення у пасажирів. Полісмени стенули плечима та почали розмовляти один із одним. За кілька хвилин потяг підійшов до кепсько освітленого вокзалу, і пасажири поспішили покинути вагони. Вермісса була головною станцією на всій лінії.

Мак-Мурдо підняв свою торбу й вже було рушив у темряву, коли один із шахтарів підійшов до нього.

— Браво, товаришу, ви вмієте балакати з цими індивідами, — повагом сказав він. — Було приємно вас слухати. Передайте вашу сумку й ходімо разом. Мені якраз іти повз будинок Шефтера.

Вони разом спустилися з платформи.

— На добраніч, друже, — пролунали побажання з натовпу гірників.

Відчайдушний Мак-Мурдо завоював симпатії, навіть ще не ступивши на землю Вермісси. Околиці міста справляли непрезентабельне враження, та сама Вермісса виявилася ще гнітючішою. Долина мала хоча б якусь похмуру велич: поряд із горами, цими могутніми творіннями природи, опинилися результати копіткої діяльності людини — глибокі штольні на тлі величезних горнів і клубів диму. Місто ж утілювало в собі огидні злидні. Сніг на вулиці, який невпинно місили черевиками та колесами підвод, перетворився на брудну напіврідку кашу. Газові ліхтарі заледве освітлювали непоказні ряди дерев’яних споруд із напівзруйнованими верандами. Лише в центрі міста цю картину дещо прикрашали яскраво освітлені вітрини крамниць і шинків, вікна гральних домів і кубел.

— Цей будинок вам доведеться часто навідувати, — кинув провідник Джеку, вказуючи на один із барів, що на вигляд нагадував заїзд. — Тут порядкує Джек Мак-Ґінті.

— Що він за чоловік? — поцікавився Мак-Мурдо.

— Невже ви про нього не чули?

— Я ж ніколи не бував у вашому місті.

— Ну, я думав, що його ім’я всі знають. Воно часто з’являється в газетах.

— У зв’язку з чим?

— У зв’язку з різними гучними справами, — невизначено відповів шахтар, притишивши голос.

— Якими саме?

— Ну й дивак ви, містере! Адже лише про певного штибу справи й можна почути в нас — про справи прибирачів.

— Пригадую, я щось читав про них. Це зграя вбивць, чи не так?

— Тихіше, якщо жити хочете, — злякано прошепотів шахтар, озирнувшись навколо. Потім він зупинився й здивовано зиркнув на свого супутника. — Якщо розмовлятимете про таке на вулиці, то вам недовго залишиться