На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

Савіцький теж спробував багато-чого. Одружився в Березові з панною Мілевською, та в Березові було все тісніше, тому він помандрував до міста, потім від містечка до містечка, щораз то глибше в гори, а потім до Яблунова, до Пістиня, до Косова і нарешті звідти аж під Буковець, де ще не було коваля. Сама старанність там небагато помагала. Зате було багато, дуже багато свободи, надмір часу для роздумів, як це буває в горах.

Повага, можна б сказати почесті для коваля, збільшувалися виразно, всупереч тому, що можна було б припустити. Отже, він не був паном, його повсякденне життя легко було підгледіти, його дім був доступним, навіть прозорим. Не один мандрівник бачив на власні очі і чув, як Савіцький читав вголос дуже товсту книжку. Скільки б його не запитували про те, що відбувається у світі, про війну, про цісаря, про конституцію, Савіцький не розповідав, або ж не відповідав взагалі. Натомість, з такою ж охотою, як знання про залізо, поширював те, що писали у книжках, у тих найтовстіших.

До латинського костелу у Косові було далеко, дорога важка, навіть до Ясенівської церкви було неблизько. Савіцький проводив свята і неділі вдома. Він одягав довгу сіру свитку, обторочену по-угорськи, і читав дуже голосно. Головними слухачами були дружина і Петрусь, нераз, правда, і якийсь подорожній, хоч у свята і в неділі тоді мало хто їздив. Слухачам незмінно складав компанію старий, худий, майже полисілий пес, прозваний Холєрником.

Коваль переважно читав Біблію, а з особливим задоволенням книгу Йова, яку дружина, а вслід за нею і Петрусь називали «Історія святого Йова». Пізніше Петрусь нераз згадував, що батько читав гарним сильним голосом. Сам би він так не зміг. Скільки разів він читав про Йова, то завжди пригадував, яким же великим господарем був святий Йов: «Йов утратив все, і дітей теж, і навіть добру славу, розумієте? Бо світ такий. Але ж він не занедбав нічого до кінця. В чому ж проблема — розумієте? З тією нашою однією-єдиною милою корівкою. А Йов мав таких тисячі, мав прислугу, про прислугу теж мав дбати, день і ніч був заклопотаний. А тут, розумієте? Бух, грім з ясного неба — і все втрачено. Він лементував ще й як, хотів би я побачити такого, хто б не лементував. За це друзі дали йому урок, а найбільше суворий приятель Елігу». Коваль читав: «Слухайте мої слова, о мудрі, нахиліть до мене вухо, о розумні! Бо вухо слова розрізняє, як піднебіння куштує славу. Розсудім разом, що є справедливе, і визнаймо між нами, що є добре. Ось Йов мовив: “Я правий, та Бог відмовив мені суду. Проти свого права мав би я брехати? Рана моя невигойна, хоч я й невинний!”. Чи є десь такий чоловік, як Йов, що глум глитає, немов воду, що з лиходіями товаришує та що з безбожниками ходить?».

Коваль значимо кахикнув, ковалева зітхнула, відразу за нею зітхнув Петрусь і сам чітко почув, що зітхав також і Холєрник. Коваль Савіцький підвищив голос, його бас було чути далеко на дорозі і у скелях. Він промовляв повільно:

— Ну, і приятель Елігу не надто розчулився, такі його слова.

Коваль читав: «Не може бути зла у Бозі й у Всесильному — неправди! Він людині відплачує згідно з її ділами; як кожний ходить, так у Бога знаходить. Воістину Бог зла не чинить, Всесильний суду не кривить… Він розгромлює без допиту вельможних, і ставить на їхнє місце інших за те, що дійшов до нього зойк злиденних, і він почує крик смиренних». Ковалиха знову зітхнула, Петрусь слухав, чи також зітхає потік Варатин. Щось там було таке, що навіть вітер поміж ярів зітхав. Коваль кахикав, поправляв бороду, суворо споглядав то на жінку, то на сина, і продовжував: «А все ж правим був суворий приятель. Запам’ятайте, пані дружино, і ти синку! І ви, всі інші! Пан Бог справедливий, розумієте? Найменша несправедливість ніколи-ніколи не впаде на гідного. А якщо впаде, розумієте? то він не гідний, він сам собі ворог, а Бог — друг, тож гідного не покине».

Петрусь Савіцький в цьому ніколи не сумнівався. Але відразу ж перепитав:

— А хто ж винен? — запитав і негайно похилив голову, немов мав провалитися під землю.

Мати поспішно відповіла:

— Диявол, синочку, нехай нас святий Дух від нього вбереже.

Це було полегшенням для хлопця, але батько заперечно кивав головою. Підвищив голос:

— Замість того, щоб шукати вину, ти, чоловіче, чини якнайкраще!

І в цьому Петрусь також не сумнівався.

3

Чорними є глибини лісів на Рабинці, без руху, без звірів і безлюдні. Живуть у них тільки сіро-сині духи, відблиски з мохів, заростів, усіляких тіней і танцюючих світел, які буяють тим досконаліше, чим глибша лісова чорнота. На ніч вони лягають спати у чорноту, а прокидаються на світанку. Ці ліси тим більше насичені запахами, тим густіше росисті, чим вони більш відлюдні. А все ж віє від них славою. Хоч вже й майже забутою людьми, хоч смутною і для самих лісів, бо не відновили своє чорноти, ані голубуватих духів. Славою молодого Савіцького. Пісню про Петруся, чи Петрика, Савіцького вже мало-хто пам’ятає. Бо записали її надто пізно, лише одну, дві і то тільки про сам його кінець, а не про початок. А без нього Фока не відважився б на вирубку, не закінчив би бутину. Може, на ці ліси з часом впав би якийсь інший бутин, грабіжницький, загарбницький, що виснажував би його, як шахти, але — не Фоки. Зазвичай вирубка розпочинається з грішми, заради ще більших грошей. Для вдалого нищення лісів вистачило б передусім якнайкраще знаряддя, і якнайбільше знаряддя, а рубачів — аби звідки, аби лиш за добру плату, або й таких, що через їхню бідність їм будь-яка платня буде доброю, будь-які гроші — великими. Навіть для спуску колод, для побудови риз, щоб загатити воду і зберегти її для сплаву, можна було врешті-решт знайти спеціалістів, тим дорожчих, чим більш здалеку, або тим дешевших — як колись оті італійці, — бо в своїх країнах вони не могли заробити на хліб. Але для тих двох молодих, які хотіли вирватися з застою і нерухомості, бутин був весною і славою. Молодому Савіцькому не обов’язково було залишатися в горах, він міг знайти заробіток без зусиль, бо знався на своїй справі, а Фока, син заможного ґазди і пастуха, теж