На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Вони розгадали, послухались і виграли.
— Дерев’яними мурами? Розгадали? І що ж це мало означати? — запитав Фока.
Савіцький утішився:
— Тоді це означало — кораблі, а у нас буде означати — дараби. Лісів у вас достатньо, розумієте, що треба робити? Вискочити практично і славно.
— А хто ж допоможе з ризами, з дарабами? Італійців уже немає. Хіба-що спровадити людей з Русполяни, з угорської сторони. На це треба багато грошей.
— Я на цьому знаюся, допоможу вам в усьому. — Такими були пам’ятні для обох слова Савіцького.
Осяяний цією думкою, Фока визнав, про що йому проспівав снігур на горі, а також, що батько погоджується. Слово за словом і домовилися. І невдовзі після цього уклали побратимство. Запросили дружбів з Бистреця і за старим звичаєм пішли з обома дружбами, з Андрійком Плиткою і з Петрицем Сьопенюком, до церкви складати побратимські присяги. Вони обрали церкву у Криворівні, яка була більш-менш посередині дороги між Бистрецем і Ясенівською кичерою, на якій жив Фока. Але в основному через те, що їх особливо приваблював місцевий парох, отець Бурачинський. Після сповіді вони присягли один одному, згідно зі старим звичаєм, що в разі потреби будуть ділитися тим, що мають, що ніколи один одного не залишать, особливо у біді і в грізну мить, що аж до одруження жоден ніколи не поверне до дівчини чи до якоїсь жінки і що жоден не розповість таємницю, яку йому довірив побратим. На цьому мала базуватися лісосіка. Після присяги у церкві вони ще раз відзначили побратимство у домі Шумеїв. Відтоді вони бачилися часто, а розлучалися ненадовго.
Петрусь Савіцький, молодший на якихось вісім років від Фоки, не народився у Ясенові. Він походив з родини, яка осіла там не так давно. Його батько був ковалем. І скажімо одразу, особливим ковалем. Хоч і не циган, як переважна більшість тодішніх, зрештою, не таких вже й численних ковалів, після прибуття з містечка він перший осів над Варатином, неподалік від Жидівського Каменя, там, де дорога, що веде до Косова, протискаючись круто поміж скелями, відразу стрімко підіймається вгору. В такому понурому урочищі жоден пастух не поселився б. Легко сказати: коваль. А що ж варте уваги у придорожньому ковалеві? Передусім у ті часи коваль Савіцький був першим гордим піонером дивовижного заліза в країні дерева. Він також був першим, в чийому домі раз на тиждень пекли житній хліб на заквасці, мало знаний в країні мамалиги. Він поселися на пустирищі при дорозі, де в тих часах ніхто не жив. Подорожні не оминали кузню, завжди відпочивали перед важким підйомом на Буковець, а також після спуску. Іноді вони привозили ковалеві якісь дрібні покупки з Косова. Нерідко вони зупинялися з тією єдиною метою, щоб подивитися на кузню, на її дивовижний міх і на самого коваля.
Пан коваль Савіцький — це велика особа, але бідна. Не дивина, що циган бідний, він воліє бути бідним, мешкати абияк, валандатись, аніж жити по-людськи і зайнятися людською працею. Того, що циган вдіє завтра або за годину, ніхто не може вгадати. Циган не є ніякою особою, правда вмілою істотою, але нетиповою. Чорний-чорнісінький до самого дна, ненадійний, вкраде у побратима ще охочіше, ніж у непобратима. Дозволить своїм дітям жербати в білий день. А в горах жебраків немає, хіба що ті гоноровиті професіонали, «мандрівні люди», які раз на рік з долин сходяться юрмами на горянський храм, щоб демонструвати повикривлювані члени і співати жалібно під ліру для того, щоб люди поплакали собі. І за це великодушно приймають від людей подачки. Але щодо циган, то наші люди мають затверділі серця. Не тому, що цигани не нашої віри. Євреї також іншої віри, не хрещені, а все ж мають душу, навіть якесь своє небо юдейське мають, тільки що без світла, бо там вічний шабат і немає кому засвітити. А циган постійно щирить зуби, безперервно насміхається з християнина — а сам без пупка. Він не від матері Єви походить, а мабуть, від чортиці. Хто ж знає, якої він віри? Не зовсім певно, чи є в нього душа, тож усякого зла можна від нього сподіватися. Тому люди тверді і безсердечні, коли когось скривдять, то викручуються тим, що це, мовляв, циган.
Тому найдивнішим здавалося те — щось про це шепотіли, але потім забули — що така людина, як старий Савіцький, зовсім не циган, а покинув місто і поселився під Буківцем посеред скель. Пана коваля Савіцького шанували, бо — коваль, а головне, що він хоч і бідний, але вільний і гоноровий, як це поляки. Відомо ж, що поляк не завжди приємний, іноді зверхній, ба, навіть пихатий, але що не поляк, то пан, лусне з голоду, а не скривиться. Пам’ятали передусім й про те, що Савіцький не одного витягнув з біди підчас карколомного спуску з Буківця, не одного уночі обігрів, нагодував, напоїв, а тим, хто цікавився, лопатою вкладав до голови ковальські знання, ніколи на них не скупився. Коли Савіцький тримав розпечене залізо у щипцях і, вперто видзвонюючи молотом, вигинав його, як свіжий будз, а золотоволосий Петрусь, висуваючи язика від напруги, роздмухував міха, подорожні спостерігали мовчки, переглядалися і дивувалися пошепки: «Господи!». Коли, гострячи коси, коваль розповідав правдиві спогади про те, що от у селі Верині над Дністром є стара кузня, де гострять коси колом, яке повертає кінь, подорожні, здивовані цим ще більше, ніж тим, що бачили, шепотіли: Господи!». Ковалеві Савіцькому вірили.
Коли вісті про коваля розійшлися тут і там, почали приходити такі й інші, звідси та звідти, нераз аж з-над Білої Ріки, з міжлісного поселення над Гостівцем, часом з іще дальшої полонини, і не лише, щоб оглянути кузню, а ще й щоб поставити питання: «Звідки він бере залізо? Як воно робиться і для чого ще придатне?». Ці питання припирали коваля до стінки, зокрема коли чули або бачили на власні очі, як він згинає у вогні те, що не згинається, як розтягує, немов тісто, те, що затверділо назавжди. Бо
