На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Колись Савіцькі мали більше дітей, але вижив тільки Петрусь, наймолодша дитина, пізно народжена. Вони плекали його турботливо, тряслися над ним, балували безмірно. Після прибуття до Ясенова він зазнав необмеженої гірської свободи, такої, що розбурхує і захоплює прибульців значно сильніше, ніж тубільців-пастухів. Бо відомо ж, що не один синок зайдів, і не лише панич-possesionatus, що поселився в горах і здичавів через свої «марення», але й бідак, син урядника, навіть страж чи цісарський «finans» із тих, що їх послала влада в гори спеціально задля пацифікації чи запровадження гір у державні рамці, не маючи пастирської статечності, запозиченої в корів, ставав бунтівником, навіть розбійником, гіршим від місцевих. Як той «панич» Тосьо Панкевіч з Дідушкової Річки, званий Ревізорчуком, бо був сином фінансового ревізора, увічнений Коженьовським у «Карпатських горянах». Але свобода часом бувала ще й пробним каменем для натури і традиції такої золотої, що жодна спокуса її не зманила.
Якщо б молодий Савіцький хотів і міг розповісти свою історію, то він сказав би: «На початку був бас».
Батьковий бас був першою згадкою і тлом. На цьому тлі він отримав перші знання, а були ними численні польські пісні, яких його навчила мама. Співала з ним разом, щойно він навчився ходити, то співав цілими днями. Також і батько дещо пізніше та рідше вчив його пісень. Можливо, що Петрусеві це не дуже подобалось, бо були це пісні, при яких батько напучував: «Увага». І хлопець, тільки почувши ці пісні, виструнчувався як солдат, але втрачав бажання співати, хоч і не проявляв цього. Музичних інструментів у них не було, тому Петрусь швидко навчився свистіти особливо мелодійно. На лісосіках його знали з того, що він висвистував довгі мелодії, які радо слухали лісоруби. Щойно через роки він купив собі цимбали.
Змалку він крутився коло батьківської кузні за власним бажанням. Гасив і готував букове вугілля чи оперував ковальським міхом. Але в кузні не завжди було багато роботи, тому Петрусь робив те, що хотів. Сидів неподалік на скелях, хапав руками форель у Варатині, успішно пас гуси, заганяв їх з Варатина до комірки, а часом на схилах вздовж дороги, або й ще вище, пас корову, звану Пані Дідичка, яку вони викохали з подарованого теляти і яку мати розбалувала не менше, ніж самого Петруся. Правду кажучи, він нераз безпорадно гнався за нею, а коли з часом її почали прив’язувати за роги, щоб не втікала надто далеко, Петрусь накручував шнурка навколо руки. На жаль, «Пані Дідичка» тягнула його через зарости і по скелях так, що він ледь встигав за нею, а нерідко і сильно подряпався. Іноді заплутувався у високих травах і падав, а корова гнала далі своїми стежками і він її доганяв. Петрусь нераз плакав через «Пані Дідичку», може часом навіть задля полегшення лаяв би її, але батько суворо заборонив лаятись. Літом було найвільніше, він бігав за півгодини шляху до Черемоша, перепливав на другий бік під старий ліс, туди, де вода зелена і тиха. Годинами він отак плавав і пірнав у ріці, шукаючи рибу під камінням. Його практично ніхто не вчив плавати, хіба-що дивився, як інші хлопці, що приходили знизу від сторони церкви, плавали на такій же глибині. Ніхто його не вчив ловити рибу, хіба-що пташка-біложивотик, така подібна до води, бо чорна, як глибини, а поплямована білизною, як спінені хвилі. Біложивотик чигав на березі чи на каменях і пірнав, а Петрусь за ним. Він став водяною дитиною. Єдиним його товаришем був пес Холєрник. Окрім ясенівського двору, у якому ніхто не мешкав більшу частину року, над потоком і над Черемошем у той час ні хат, ні домів не було.
Іншу частину виховання батьки наповнили, чим могли. Мати навчила його доглядати і доїти корову і прищепила йому чималий запас молитов, релігійних пісень і колядок. Батько, хоч і хотів з нього передусім зробити вмілого ремісника, намагався все ж розширити вузький горизонт Варатина, що було непростим завданням. Читав, читав. Він читав йому вголос усі книжки, які мав. Не проминав важких і цілком нудних істин, пояснюючи йому найбільш доступно. Навчив його на Біблії читати. Навчаючи його письма, сам старанного вистругував гусячі пера і наполегливо вчив сина тій основі гарного почерку, якою є делікатне застругування пер. «Кульгавим почерком, як і кульгавим конем, далеко не заїдеш», «Гусяче перо — це не гусяча лапа, ба, розумієш?». Потім научав: «Currente calamo»[3], а також поблажливо: «Lapsus calami»[4]. Петрусь писав, чистенько, акуратно, чітко. Коли йому сповнилося десять років, мати подарувала йому старий молитовник, на перших сторінках якого записувалися дати народжень і смерті членів родини Мілевських з Нижнього Березова. Від батька він отримав важкий, грубий, як книжка, старий зошит із сірими картками в дрібну клітинку. Це була якась бухгалтерська книжка, мало обписана рахунками. Батько давно тримав її для хлопця. На першій сторінці були написи: «Omnia cum Deo»[5], а також «Fluctuat nec mergitur»[6]. Це мав бути зошит для латинських вправ, мабуть, на все життя, бо як найважливішого за все, батько вчив сина латини, ще більше, ніж Біблії. Особливо вимагав від нього перш за все повороткості у відмінюванні іменників та дієслів. Сірі сторінки заповнилися сотнями слів у всіх формах, нарешті вони дійшли до читання Корнеліуса Непоса: «De viris illustribus»[7]. Це була вершина, більше латинських книжок не було, поза Непоса вони ніколи не вийшли. Нераз, коли батько відпочивав, мати випитувала Петруся про слова, правила, винятки і відмінки, розсіяні по сірих картках. В результаті Петрусь, окрім текстів міністранта, найкраще знав напам’ять Непоса, в уривках також. Зрештою, вже і раніше за