Стоїк - Теодор Драйзер

Розділ 15

І справді, не минуло й декількох днів після від’їзду містера Грівза й містера Геншо, як Джаркінс уже поплив слідом за ними до Лондона і просто не міг дочекатися того, аби стати безпосереднім учасником грандіозної авантюри, яка нарешті принесе йому омріяні мільйони.

Хоча перший крок, зроблений Ковпервудом на шляху до придбання лінії Чаринг-Крос, а саме, його розмова з Грівзом і Геншо, не приніс тих результатів, на які він, начебто, розраховував, це аж ніяк не вплинуло на його рішучість продовжувати справу. Враховуючи інформацію, отриману від Сіппенза, Ковпервуд твердо вирішив добитися концесії на будівництво підземної лінії в Лондоні, навіть якщо в нього нічого не вийде з лінією Чаринг-Крос. У зв’язку із цим у нього вдома відбувалися наради, влаштовувалися звані обіди, і в Ейлін створювалося враження, що вони з Ковпервудом потроху повертаються до колишнього способу життя, до того колишнього життя в Чикаґо, про яке вона зберігала найщасливіші спогади. Вона іноді запитувала себе: а чи не могла ця чиказька катастрофа, — немов чудесний поворот долі, — змусити Ковпервуда тверезіше поглянути на життя і повернутися, хоча б позірно, до колишніх стосунків з нею. Хай навіть вона для нього вже нічого не значить, для неї це все одно втіха.

Насправді ж Ковпервуд з кожним днем усе більше відкривав для себе Береніс. Їй була властива певна грайливість, навіть примхливість, що у поєднанні з її розсудливістю і поетичністю натури надавали їй надзвичайної чарівності в його очах.

Одна з її витівок, що глибоко вразила Ковпервуда, сталася ще в Чикаґо. Якось увечері вони поїхали вечеряти в готель, де вже були кілька днів тому. Перед тим Береніс запропонувала йому пройтися до лісу поблизу, і там, на узліссі серед посипаних снігом сосен і дубів, він раптом побачив виліплену зі снігу фігуру, яка виявилася трохи карикатурною, але точною копією його самого. Береніс на­вмисно приїхала сюди вранці, аби зліпити цього сніговика. Замість очей вона вставила два блискучі голубувато-сірі камінчики, а ніс і рот зробила із соснових шишок, дуже вдало підібравши їх за формою й величиною. Ще напередодні вона поцупила в Ковпервуда один із його капелюхів, який тепер підкреслював подібність сніговика з Ковпервудом. Несподівано угледівши серед дерев цього двійника, освітленого промінями вечірнього вогненно-червоного сонця, Ковпервуд навіть здригнувся.

— Оце так, Беві! Вмієш здивувати! І коли тільки ти встигла? — И він розреготався. Сніжний Ковпервуд, з дещо надмірним носом, дивився на нього, зіщулившись, зовсім як живий.

— Сьогодні вранці. Приїхала сюди одна й виліпила мого любого сніговичка.

— Просто копія мене! — з подивом сказав Ковпервуд. — Мабуть, витратила чимало часу?

— Напевно, годину. Не більше.

Вона відступила на крок і з гордістю подивилася на свою роботу. Потім, вихопивши в Ковпервуда тростину, приставила її збоку до однієї з позначених дрібними камінчиками кишень.

— Хіба не красень! Увесь зі снігу, шишок і кам’яних ґудзичків.

Вона піднялася навшпиньки й поцілувала сніжне опудало в губи.

— Беві! Якщо ти хочеш цілуватися... — Ковпервуд схопив її в обійми, і йому видавалося, що він тримає в руках якогось лісового ельфа. — Береніс! Ти мене з розуму зводиш! Ти людина чи лісова фея, чаклунка?

— А ти не знав?

І вона відкинулася й потягнулася до нього обома руками.

— Так, я чаклунка, — вона розчепірила пальці рук. — І можу перетворити тебе на сніг і лід.

— Береніс! Господи! Знаєш, інколи мені здається, що ти сама зачарована. Але ти можеш чаклувати наді мною, скільки завгодно. Тільки... не залишай мене!

І, міцно пригорнувши її до грудей, він поцілував її.

Але Береніс вирвалася з його обіймів і знову підбігла до сніжної фігури.

— Ну от! — вигукнула вона. — Ти все зіпсував. Виявляється, він — не справжній. А я намагалася зробити його зовсім живим. Він був такий великий, холодний. І стояв тут і чекав на мене. А тепер треба його знищити, щоб ніхто не бачив його й не знав, крім мене.

І, схопивши тростину Ковпервуда, вона вдарила нею із усього розмаху й розвалила фігуру.

— Тож бачиш: я тебе створила, і я ж тебе й зруйную.

І вона, сміючись, розкидала сніг своїми затягнутими в рукавички ручками. А Ковпервуд дивився на неї із замилуванням.

— Ходімо, Беві, кохана! Кажеш, ти мене створила, ти мене знищиш? Гаразд, я згоден, тільки не залишай мене. Знаєш, з тобою я наче переношуся в невідомий світ, точно ти переді мною його відкриваєш — чудесний, незрозумілий, твій власний! І яке це щастя! Ти мені віриш, Беві?

— Звичайно, любий, звичайно, — відповіла Береніс таким спокійним і розважливим тоном, наче це не вона щойно грала цю виставу зі сніговиком. — Так і має бути. І так буде.

Вона взяла його під руку, і вони пішли. Вона наче прокинулася від сну, повернулася на землю з якогось свого дивного світу, і йому хотілося розпитати її про цей світ, але його наче щось утримувало, — він відчував, що цього не можна робити.

І це почуття й водночас радісна впевненість, що от вона тут, із ним, що він може доторкнутися до неї, бачити, чути її, так захопило його, немов йому тільки тепер нарешті відкрилося те, заради чого варто було жити.

Тож хіба можливо, щоб він коли-небудь захотів покинути її? Ніколи в житті йому ще не доводилося зустрічатися з таким дивно різноманітним, таким надзвичайно мінливим і разом з тим розважливим і тверезим, з таким незвичайним створінням! Скільки в ній винахідливості. Найвигадливіша й найчарівніша з жінок, яких він зустрічав.

І навіть у хвилини інтимної близькості вона завжди вміла його здивувати. Вона не просто віддавалася йому, завмираючи в його обіймах, підкоряючись шаленству його чоловічої пристрасті, не була просто інструментом задоволення бажання. Ні, вона завжди лишалася свідомою своїх чар: чар вогненного волосся, магнетичного погляду синіх темних очей, солодощів її губ, на яких завжди грала посмішка.

І коли він потім, після бурхливих