Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Ні? — мовив старий і вгородив ножа між мозком і хребтом. Тепер зробити це було неважко, і він відчув, як лезо розітнуло хрящ. А тоді перевернув весло лопаттю донизу й застромив проміж акулячі щелепи, щоб розімкнути їх. Він кілька разів повернув лопать і, коли акула, відірвавшись від рибини, ковзнула у воду, сказав:
— Отак, galano. Кермуй униз, на цілу милю. Там побачишся зі своєю подругою — чи, може, то твоя мати.
Старий обтер лезо ножа й поклав весло в човен. Потім натягнув шкот і, коли вітрило напнулося, скерував човен у попередньому напрямі.
— Мабуть, вони забрали добру чверть моєї рибини, та ще й найкращий м'якуш, — мовив він. — Нехай би вже усе воно було вві сні, і щоб я ніколи не зловив цієї рибини. Мені шкода, рибино, що так сталося. Все пішло шкереберть.
Він замовк і вже й дивитися не хотів на свою рибину. Знекровлена й вимочена у воді, вона скидалася кольором на тьмяне срібло із зворотного боку дзеркала, проте смуги ще видніли.
— Не треба було мені, рибино, запливати так далеко, — сказав старий. — І задля тебе, і задля себе не треба. Ти вже пробач.
«Годі,— спинив він себе подумки. — Подивись-но краще, чи не порізаний шнур, яким прив'язано ножа. А тоді дай раду рукам, бо буде ще й не таке».
— От коли б я мав чим нагострити ножа, — сказав він, обмацавши шнур на держалні весла. — Треба було взяти з собою брусок.
«Тобі багато чого треба було взяти з собою, — подумав він. — Але ти, старий, нічого не взяв. А тепер не час думати про те, чого в тебе нема. Подумай краще, що можна вдіяти з тим, що є».
— Облиш ти свої добрі поради, — мовив він. — Набридло вже.
Затиснувши румпель під пахвою, він спустив у воду обидві руки, а човен тим часом плив собі вперед.
— Та, остання, вигризла бозна-скільки м'якуша, — сказав старий. — Зате човен іде тепер куди легше.
Йому не хотілося думати про знівечене черево рибини. Він знав, що за кожним струсом човна акула уривала чималий шмат і що тепер за рибою тягся широченний, мов автострада, слід, який могли почути всі акули в морі.
«Цієї рибини людині вистачило б, щоб прожити цілу зиму, — подумав старий. — Ет, не думай ти про це. Відпочивай собі й спробуй дати лад рукам, щоб відборонити хоч те, що від неї лишилося. Дух крові од моїх рук — суща дрібниця, як порівняти з тим, що розходиться по воді. Та й не так уже багато крові з них точиться. А лівій кровотеча навіть на користь — може, корчі не братимуть.
Про що ж мені тепер думати? — запитав він сам себе. — Нема про що. Атож, треба ні про що не думати й чекати на нових' акул. Шкода-таки, що все це не сон, — подумав він. — Але хто ж знав? Усе могло бути й добре».
Акула, що наближалася тепер, була теж широкорила і йшла одинцем. Ішла, мов свиня до корита, коли б свині мали таку пащу, в якій могла вміститися людська голова. Старий дав їй час вчепитися в рибину, а тоді вдарив просто в мозок прив'язаним до весла ножем. Та акула, перевертаючись на спину, шарпнулася назад, і лезо ножа вломилось.
Старий сів на місце й узявся за румпель. Не глянув навіть, як акула поволі йде на дно — спершу така ж велика, як і на поверхні, потім дедалі менша й зрештою зовсім крихітна. Він завжди спостерігав це, мов заворожений. Та тепер навіть і не глянув.
— У мене ж є ості,— мовив він. — Та з них користі мало. А ще маю двоє весел, румпель і кийок.
«Тепер уже вони мене здолали, — подумав він. — Я надто старий і не можу вбивати акул кийком. Та все-таки спробую битися, поки маю весла, кийок і румпель».
Він знову спустив руки за борт, щоб мокли в солоній воді. Заходив вечір, а старий і далі бачив лише море та небо. Хмари тепер пливли куди швидше, ніж раніш, і він сподівався невдовзі угледіти берег.
— Знесилів ти, старий, — сказав він. — Нутром знесилів.
Акули з'явилися знов аж перед заходом сонця.
Старий побачив, як їхні брунатні плавці розтинають воду там, де за рибиною мав тягтися той широкий слід. Акулам не треба було й винюхувати його. Вони чимдуж гнали поряд просто до човна.
Старий закріпив румпель, прив'язав шкот І нахилився по кийка, що лежав під кормою. То було держално, відпиляне від зламаного весла, завдовжки десь два з половиною фути. Ним можна було вправно орудувати, лише взявшись за кінець однією рукою, бо далі заважало кільце; і старий міцно обхопив кийок правою рукою, не спускаючи з ока акул, що стрімко наближалися до човна. Обидві були даіапоз. «Треба дати першій добре вчепитися в рибину, а тоді торохнути по кінчику носа або в саме тім'я», — подумав старий.
Обидві акули підпливли до рибини водночас, і, побачивши, як ближча до нього розімкнула щелепи й увігнала їх у сріблястий риб'ячий бік, старий високо заніс кийка і щосили молоснув акулу по широкому тім'ю. Він відчув, як кийок влучив у щось туге й пружне. Але відчув і міцну твердінь кістки й тоді вдарив ще раз — по кінчику носа, і акула, відірвавшись від рибини, ковзнула у воду.
Тим часом друга вже урвала шмат рибини і тепер примірялася знов, широко роззявивши пащу. Старий встиг побачити в неї на зубах білі клаптики риб'ячого м'якуша, а в наступну мить вона вже ткнулася пащею в рибину й зімкнула щелепи. Він замахнувся і вдарив, але кийок відскочив від акулячої голови, і акула, лише позирнувши на старого, відірвала ще шмат м'якуша. Коли вона відпливла вбік, щоб проковтнути вхоплене, старий ударив знову, але відчув під кийком ту саму тугу пружність.
— Іди сюди, galano, — сказав старий. — Іди сюди ще.
Акула знов накинулась на рибину, і старий ударив її в ту ж мить, коли вона зімкнула щелепи. Ударив потужно, занісши кийка як міг вище. Цього разу він влучив у кістку
