Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

— Маркізе, ви ж йому погрожуєте. Дивний спосіб запевняти його в моїй радості з приводу його врятування.

— Величносте! Або ви доможетесь союзу тепер, або не доможетесь ніколи.

— А щоб його укласти, він повинен, згідно з вашою волею, стратити всіх єзуїтів. Цього я йому не скажу, бо він однаково цього не зробить, а потім не зможе пробачити мені свою слабодухість.

Роні хотів був заперечити. Але передумав і сказав просто:

— Ваша правда. Король краще знає короля. Хто я такий…

Анрі пильно подивився на нього. Це вже якийсь новий Роні, близький до впокорення. Воно вкрай несподіване — особливо зараз.

— У деяких речах ви виявляєте таку передбачливість, як жоден король, — сказав він — дослівно так. — Небезпеки уникли не тільки Яків і його корона.

Міністр випростав спину й ще на мить став таким, як був у більш молоді літа, — кам'яною статуєю з собору. Але й почервонів. Анрі бачив те й дивувався. Досі цей чоловік мінився на виду тільки з гніву і завжди спалахував умить. А цього разу кров розливалася попід шкірою повільно, і шкіра лишалася ніжна й прозора, тільки набувала барви вечірніх хмаринок. Далебі, цей Роні відчуває сором, що посмів урятувати короля, і ніяковіє перед подякою. От наскільки вони обидва зрослись в одне ціле. Подяка була б чимось зайвим.

— Схилімось перед ласкою господньою, — сказав Анрі.— Кожен у своїй кімнаті,— додав він. — День був довгий, ви багато писали, а я зате можу тепер спочити у своїй постелі. Ваш прихід визволив мене від парадного ложа.

І він провів свого друга аж до порога.

Нe бійся!

То були тяжкі часи для зрадників. Уперше від початку правління цього короля, незвичайного правління, йому складають шану не тільки в свята і не тільки задля звичаю. Згуртувалася тривка більшість, і вона йде за незвичайним королем. Та не тільки йде за ним — забігає вперед! Де тільки він покажеться, лунає крик: «До кордону!» А він же про це ще й словом не прохопився.

Того року, та й наступних, у нього побільшало причин для смутку, але з новими свідченнями відданості з'явилось і щастя. Воно шепотіло йому на вухо: ти все робив заради своєї країни й народу, інакше вони б не гукали тепер: «До кордону!» — захищати державу, яку ти створив. Ти створив для них державу; але хто створив тебе самого? Після бога — твій народ. Ось що шепотіло щастя йому на вухо.

Війни Анрі ніколи й словом не згадував. Прилюдні вибухи ненависті до вбивць, помсти зрадникам доводять йому, що це королівство починає розуміти своє осібне становище військової сили, що протистоїть усім ворогам народів. І свій розквіт — не забувайте, який він ненависний декому. Для гнобителів, щоб ви знали, особливо небезпечна наша терпимість, наша повага до сумління й до життя. Хай вона ще й недосконала, і все ж наша людяність — щонайтяжчий гріх у очах тих держав, котрі б не могли безкарно наслідувати її і взагалі ще не відкрили вартості людини. Вдарити негайно, скориставшись як приводом зухвалою змовою, що вперше розкрила очі багатьом, — цього Анрі не хотів. У Європі є й ще народи, які захочуть вибороти чи оборонити хоч трохи щастя — разом з нами, коли впевняться в нашому покликанні. Ось тому король Франції й почав схиляти на свій бік народи і провадив це чотири роки — на рік довше, ніж би слід, бо п'ятого року, на саме діло, він уже не мав.

Роні розганявся не так довго: ним весь час володіло уявлення, що завтра вже вирушати. А тим часом він обробляв громадську думку — в згоді з королем, а отже, тим рішучіше. Чужоземні спостерігачі порівнювали брошурки, що в ті часи закликали всю Європу обстати за праведне діло короля Франції, з прокламаціями на стінах паризьких будинків і пересвідчувалися, що джерело в них одне. Прокламації спростовувано, як і брошурки, і поліція здирала їх зі стін — після того, як усі прочитають. Той порох, що не вибухнув під Вестмінстерським палацом, віддав усю свою вибухову силу тут. Тепер він служив для того, щоб відколювати супротивників нинішньої влади, й так уже нечисленних, від їхніх підбурювачів, а тим також діставалось по заслузі від пана де Роні — якщо, звісно, це справді робив він.

Патер Котон на сповіді слізно благав короля, щоб той признався, які підступи він готує проти церкви. Ніяких відповідав Анрі. Найсвятіший отець у Римі має докази його покори й послуху. Що ж до Товариства Ісусового, яке король сам допустив у країну, він пошлеться на власні слова патера Ігнаціуса, які пам'ятає ще з днів хвороби. Постать біля ліжка тоді сказала: не їхній орден вирішує, чи має померти якийсь король, і не вчення, і не провід ордену, а більшість людей, їхнє сумління, — так запевнила постать біля ліжка.

Ну, то як же? Як стоїть справа з сумлінням більшості після замаху на короля Якова? Як вирішує те сумління? Невідомі, чий слід губиться серед юрби їхніх однодумців, друкують скарги на єзуїтів та їхніх світських спільників. Незліченні юрби народу зустрічають це гнівним схваленням.

— Звичайно, — сказав Анрі,— моя думка не така. Для мене отці єзуїти лишаються невинними душами, хоча, безперечно, фанатики завжди можуть проникнути і в найдисциплінованіший орден. Так гадав патер Ігнаціус, і тому події в Англії навряд чи здивували його. Що ж до мене, то я мушу покаятись перед вами, що цієї ночі спав з чужою дружиною, а не зі своєю.

Від заплаканого Котона Анрі отримав відпущення гріхів. Тим часом почали з'являтись інші друковані відозви, метою яких було обернути прихильну до короля більшість у меншість. Ці відозви також під покривом ночі наліплювано на стіни, та хоч як зухвало нападались у них на пана де Роні й навіть обкидали образами короля, поліція їх не зривала. На тій самій церкві прокламація, випущена нібито міністром, висіла поряд з іншою, що належала його супротивникам. Опівдні вулична сторожа зірвала першу. А нападки на родинні справи короля можна було читати й далі.

Ворожа партія не важилася закидати йому войовничі наміри — для цього було вже запізно. Щоразу, як він проїздив верхи крізь юрбу, лунали вигуки: «До кордону!» — і врешті він почав ходити пішки, в убогій одежі, сам-один, не впізнаний. Так він почув те, що не призначалося для його вух, але