Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

наші. Ці самі очі пам'ятають обличчя всіх людей у королівстві, від сьогодні — й моє обличчя. Я в них живу, і найвродливіша з усіх жінок, що будь-коли ходили по землі, теж у них живе. Вона була нашої віри, і сам він потай наш, а вони отруїли йому чарівну Габрієль. У його очах закарбовані образи померлих, тим-то вони такі великі та сумні, що мусять умістити всіх, хто живе вже тільки в них. Ми й самі живемо на світі лиш тому, що він так багато боровся. Так думало молоде покоління, але дивувалось воно недовго, бо швидко освоїлося з цією незвичайною появою, забуло про збентеження, говорило про свої щоденні справи, сперечалось і сміялось. То той, то той підбігав, щоб побачити короля зблизька. Декотрі, осмілівши, цілували йому руку, а найсміливіші просили сказати їм хоч слово.

Анрі зі своїми давніми сподвижниками перелічували, скільки їх лишилось. Вони були веселі, бо знов сиділи разом, і хід часу ще не забрав їх з собою; проте часто згадували в розмові своїх мерців. А ті помалу стають численніші за нас, коли голови наші біліють від вітру знегод. Останнім серед померлих протестантів був пан де ла Тремоїль, отой кумедний чоловік, — навіть спомин про нього міг насмішити. Як приятель герцога де Буйона, він зробився ненависним королю й дуже вчасно пішов з цього світу, перше ніж його схопили. Його ім'я поминули швидко. Що вдієш — після такої тривалої розлуки король і його протестанти мусять дати спокій декому з померлих.

Відвертати увагу від цього небіжчика особливі підстави мав Агріппа д'Обіньє. Він спитав: а чи є взагалі померлі, чи тільки відсутні? Агріппа твердив, ніби вони можуть подавати звістку про себе з того місця, куди попали, а декотрі навіть повертаються, — це незаперечна правда. Того дня, коли поліг його молодший брат, Агріппа лежав на соломі між двома товаришами й уголос проказував молитву. На словах «і не введи нас у спокусу» він відчув, як його тричі ляснула чиясь долоня, і то так гучно, що обидва товариші схопились і подивилися на нього. «Помолися ще раз», — сказав один, і коли він послухався, на тих самих словах його знову тричі ляснула долоня — братова, як Агріппа збагнув потім, коли знайшов його на бойовищі мертвого.

Анрі сказав:

— Агріппо, ти поет. Не кожен, у кого вмирає хтось близький йому, відчуває це бодай за милю, а що вже казати — за двадцять миль.

Він подумав про Габрієль, про її останній день, коли вона була ще жива, а він уже оплакував її, і ніякі три удари долонею не спонукали його мерщій їхати до неї.

Агріппа, що завжди обстоював існування надприродних сил божественного походження:

— Капітана Атіса ми самі, своїми руками поховали з усіма військовими почестями, а проте вночі він тихо прокрався до себе в ліжко. Він був зовсім холодний і потім вибрався вікном. Ну, хай нас розсудять богослови, — докінчив він, розчарований загальною мовчанкою.

Анрі мовчав не тому, що йому стало моторошно; навпаки, він помітив, що нічого не відчуває при словах про якісь призвістки та дивні події, що досі мали для нього значення алегорій, коли не чогось більшого. Він дивився на наївного рубаку, який так щиро прагнув посмертного життя, що зі страху перед смертю сприймав за правду найнеправдоподібнішу історію. Агріппине сумління теж остерігало його, і тому згадані три удари завжди йшли за тими самими словами: «І не введи нас у спокусу».

Давній бойовий товариш, аби приховати збентеження, засміявся і сказав, що богослов у них напохваті,— адже Філіпп Морнсй саме той, кого їм треба. Анрі справді спитав Морнея, яка його думка; але той лишив привидів зовсім осторонь і почав виголошувати цілий трактат про вічне блаженство так педантично та ревно, як може тільки мирянин, що засвоїв науку про бога, і Анрі майже не слухав. Він зіперся головою на руку й замислився серед бучного бенкету.

Замислився король про те, де він тепер: серед людей, причетних до його незрілої молодості, в давньому священному місці, довкола знайомі сподвижники, над головою — ніякого балдахіна. «Начебто повернулись наші найдавніші взаємини й переконання, хоч насправді ми з такої далечі насилу можемо пригадати їх — і їхню відчайдушну сміливість, і їхню слабкість. Треба було постаріти, щоб ніж перестав нас страхати. Лиш тепер, лиш тут відкривається, що страх за життя покинув нас. Що ж до вічного блаженства, то сенс його вже не відкриється нам. І те, й друге — і втрата страху за життя, і втрата надій на вічність — однаково невеселе. Що більше зроблено — хай навіть діла твої недовершені,— то сумніший і тверезіший стаєш ти».

Трохи повернувшись убік, він побачив бастіон у гавані: на нього він сходив іще за життя своєї любої матусі Жанни, п'ятнадцятирічним. Була ніч, і море, як і тепер, котило могутні хвилі; вони доганяли одна одну, хлюпали піною, і рев їхній був голосом далечі, що його не знала, а вітер приносив подих іншого світу; той світ мав бути вільний від ненависті й насильства, від влади лукавого. Відтоді королівські мореплавці й колоністи справді плавали туди, зазнавали катастроф, бідували на пустельних островах. Ті, що повернулись, однаково не здаються, вони вимагають нових кораблів, аж тепер вони пройнялись певністю щодо свого призначення й уже не бояться катастроф.

«Нічого не боятися — це, власне, вже спуск з вершини, як ми самі пересвідчилися. Той спуск почався непомітно. Коли? Це вже забулось. Пам'ятається одне: та битва, в якій ми маємо полягти, аж ніяк не остання, і після нас вона триватиме далі, паче ми її учасники. Я гадаю, що та війна, котру я готую, необхідна. І коли я не доживу до неї, поляжу раніше, — дарма: всього так чи так не довершиш. Оце і є спуск з вершини, але служіння не припиняється».

Він сидів і міркував отак, а інші дивились на нього зворушено — й самі не розуміли чому. «Це ж наш король Наваррський, — промовляли вони один до одного мовчки, без ніяких слів. — Посивілий, повернувся він до нас». Морней урвав свою лекцію про вічність, і Агріппа перехилився через стіл:

— Величносте, коли я бачу ваше обличчя, то стаю зухвалий, як колись. Прошу вас, розстебніть три ґудзики на своєму камзолі і явіть мені ласку: скажіть, за що ви мене зненавиділи.

Анрі поблід, і з того вони виразно побачили, що зараз він дасть волю почуттям.

— А хіба ви не зрадили мене? — спитав він. — Не досить