Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

в льоху, в якому, за нашими очікуваннями, мало бути повно вина, але натомість не було нічого, крім корків і пляшок. Ми сподівалися, що нарешті він цілком полегшив свою душу, коли розповів про головний злочин куховарки; але через день чи два він знову відчув муки сумління й оголосив, що до куховарки приходить дівчинка, яка щоранку відносить кудись наш хліб, і що йому самому доручено було платити за молоко нашим вугіллям. Потім знову дні за три поліція інформувала мене, що він повідомив про філейні шматки яловичини, сховані в безпечному місці, серед інших кухонних припасів, і про простирадла, сховані у мішку з різним мотлохом. Через певний час його зізнання набрали цілком нового напрямку: він заявив, що знає про хижацькі зазіхання на наше майно від хлопчика з таверни, який з цього приводу був негайно викликаний до суду. Мені було дуже соромно являти собою таку жертву, і я б охоче згодився підкупити свого пажа, щоб він притримав язика, і навіть ладен був дати будь-якого хабара, щоб йому дозволили втекти з-під арешту. Одна обставина ще більше погіршувала моє тяжке становище: він не мав ані найменшого уявлення про неприємності, яких мені завдає, і гадав, що кожним новим своїм зізнанням робить мені величезну послугу, навіть справжнє благо.

Нарешті я сам почав ховатися, щойно помічав поліційного емісара, який наближається до воріт з новими звістками; і жив таким напруженим життям, аж доки не закрили цю справу і не засудили мого пажа до заслання. Навіть і тоді він не міг заспокоїтись і безупинно писав нам листи, виявляючи таке сильне бажання побачити Дору перед своїм від'їздом, що Дора поїхала до нього і знепритомніла, щойно опинилася за залізними ґратами. Одним словом, я не мав жодної спокійної хвилини, поки не заслали цього хлопчиська і не зробили (як я почув згодом) чабаном десь «за морем» — не можу сказати, де саме.

Все це змусило мене серйозно замислитись і побачити в новому світлі всі наші господарські помилки. Хоч як любив я Дору, але не міг не передати їй якось увечері деякі зі своїх думок з цього приводу.

— Любове моя, — сказав я, — мені дуже боляче думати, що наше невміння хазяйнувати шкодить не лише нам (ми вже до нього звикли), але й іншим людям.

— Ти весь цей час був спокійний, а тепер знову хочеш гніватись на мене! — сказала Дора.

— Ні, моя мила, запевняю тебе. Дозволь, я поясню тобі, що маю на думці.

— Гадаю, я не хочу цього знати, — сказала Дора.

— Але я хочу, щоб ти це знала, любове моя. Кинь Джіпа.

Дора притулила морду собаки до мого носа, щоб прогнати мою серйозність. «Бу!» — жартівливо проказала вона, але помітивши марність цієї витівки, вона посадила Джіпа в пагоду, сіла біля мене і почала дивитися мені в очі, склавши рученята і набравши якнайуважнішого виразу обличчя.

— Справа в тому, моя мила, — почав я, — що ми хворіємо на якусь чуму і заражаємо всіх, хто лише стикається з нами.

Я й далі висловлювався б таким фігуральним способом, але здивоване обличчя Дори показувало, що вона намагалася зрозуміти, чи не маю я наміру запропонувати нове щеплення або інший медичний захід проти нашої хвороби. Тому я утримався і спробував висловити свою думку ясніше.

— Лялечко моя, — сказав я, — наша недбалість не лише позбавляє нас грошей, комфорту, а часом навіть і душевного спокою. Ми несемо відповідальність за розбещення нашої прислуги та торговців. На жаль, тут винна не одна сторона; люди псуються, бо ми самі не намагаємося виправити наші хиби.

— О, яке жахливе обвинувачення! — скрикнула Дора, здивованими очима глянувши на мене. — Сказати, що я крала золоті годинники! О, як це жахливо!

— Люба моя, — мовив я, — як можна казати такі нісенітниці? Хто натякав на годинник?

— А як же, ти натякав! — відказала Дора. — Ти сам це знаєш. Ти прямо почав порівнювати мене з ним.

— З ким? — спитав я.

— З пажем, — заридала Дора. — О, жорстокий чоловіче, порівнювати свою люблячу дружину з якимсь засланцем! Чому ти до одруження не сказав мені своєї думки? Чому ти не сказав, бездушна ти істото, що я гірша за каторжника? О, якої ти жахливої думки про мене! О, боже мій!

— Ну, Доро, любове моя! — сказав я, ніжно намагаючись відсмикнути хустинку, що її вона притулила до своїх очей. — Це не лише смішно, але навіть погано. Насамперед, це зовсім неправильно.

— Ти зав­жди казав, що він брехун, — ридала Дора. — А тепер ти кажеш це саме й про мене. О, що мені робити? Що мені робити?

— Дівчинко моя люба, — благав я, — та зверни ж хоч раз увагу на те, що я казав і тепер кажу. Люба моя Доро, поки ми самі не навчимося виконувати свої обов'язки щодо тих, кого ми наймаємо, доти вони ніколи не знатимуть своїх обов'язків щодо нас. Боюся, чи не самі ми даємо зручні приводи чинити зло, чого в жодному разі не повинно бути. Якби навіть ми з власної волі були такі недбалі, — чого все ж таки не можна сказати, — якби навіть ми любили безлад і знаходили в ньому приємність, — чого знову-таки не можна сказати, — то і в такому разі нам необхідно змінити свою поведінку. Ми власноруч розбещуємо людей. Нам слід замислитися над цим. Я не можу відмовитися від цих думок, Доро, вони переслідують мене та іноді роб­лять нещасним. Ось, люба, і все. Будь розумненькою!

Дора довго не дозволяла мені відсмикнути хустинку від її очей. Вона ховала своє личко і бурмотіла, що мені зовсім не треба було одружуватись, якщо я відчуваю себе нещасливим. Чому ж я не оголосив хоч би за день до весілля, що передбачаю своє нещастя і зовсім відмовляюся від шлюбу? Коли вже я терпіти не можу своєї дружини, то чому не відсилаю її до тіток у Путні або до Джулії Мілз в Індію? Джулія радітиме їй і ніколи не назве її вигнаним слугою; Джулія ніколи не називала її такими поганими іменами. Одним словом, Дора впала в розпач і навіяла на мене майже таку саму журбу. Я бачив, що такі спроби, навіть найделікатніші, — марні, і наважився вдатися до нових заходів.

Але яких? Сформувати розум дружини? Ця загальна фраза мала приємне та багатообіцяюче звучання, тож я вирішив сформувати розум Дори.

Почав я негайно. Бувало, Дора грається, як дитинка, і сам я дуже схильний попустувати; але тут-таки я набираю серйозного вигляду і псую настрій і собі, і їй. Став розмовляти з нею про речі, що захоплювали мої думки, читав їй Шекспіра і втомив її безмежно. Намагався розповідати їй, немовби випадково, деякі корисні відомості і змушувати її розсудливо дивитися на речі; вона лякалася цієї науки і уникала її за найменшої змоги. До цього виховання своєї дитинки-дружини я підходив зав­жди не інакше, як надзвичайно обережно; але вона, очевидно, передчувала щоразу, куди я веду, і проймалася найтривожнішими побоюваннями. Ясно було, що Шекспіра вона вважала за злочинця. Формування посувалося вперед дуже