Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Причина її втечі нам занадто добре відома, — сказав я. — Ви тут абсолютно не винні; ми цього певні, ми це знаємо.

— О, я могла б бути значно кращою до неї, якби в мене було краще серце! — вигукнула дівчина у щирому розпачі. — Вона була зав­жди добра до мене, зав­жди знаходила для мене якесь миле, справедливе слово. Чи могла я після того бажати, щоб вона зробилася такою ж, як і я? Коли я позбулася всього, чим життя буває цінним, то найжахливішою думкою для мене було розлучитися з нею назавжди.

Містер Пеготті стояв з опущеними очима, спершись однією рукою на борт човна і другою закривши своє обличчя.

— Ще до тієї снігової ночі, — вела далі Марта, — я довідалася про все, що трапилось, і тоді найбільше тривожила мене думка, що люди згадають, як ця шляхетна дівчина вшановувала мене розмовою, і, без сумніву, скажуть, що то я звернула її з істинного шляху. Небо знає, що я охоче померла б, аби повернути їй добре ім’я!

Вона, давно вже забувши, як контролювати себе, відчувала жахливий розпач і муки каяття.

— Але що я кажу? Що означає для мене вмерти? Я згодилася б жити! — скрикнула вона. — Жити й постаріти на цих жалюгідних вулицях, згодилася б вештатись у темряві з кутка в куток, зневажена всіма, бачити, як займається день серед блідих будинків, і згадувати, як колись це сонце осяювало мою кімнатку і пробуджувало мене... я й на це згодилася б, щоб урятувати її!

Вона впала на землю, схопила кілька камінців і почала стискувати їх у руках, немов бажаючи роздушити на порох. Весь час вона нервово рухалась і судомно простягала руки, і притискала їх до обличчя, ніби прагнучи знищити в очах останню іскру світла. Її голова повисла на плечах, пригнічена, мабуть, найжахливішими спогадами.

— Що я тепер стану робити? — з розпачем скрикнула вона у цій боротьбі. — Як мені жити тепер з тавром прокляття і ганьби на чолі?

Раптом вона обернулася до мого супутника:

— Роздушіть мене, вбийте мене! Коли вона була вашою гордістю, ви визнали б образою, якби я ненароком торкнулась її на вулиці. Ви маєте право не вірити жодному моєму слову, та й для чого вам вірити мені? І тепер вам було б соромно бачити, якби вона перемовилася зі мною хоч би одним словом. Я не скаржуся на це. Я не порівнюю її з собою... Я знаю, що між нами провалля. Але я хочу сказати, що хоч яка я грішна, хоч яка я принижена, але зав­жди буду я їй вдячна, зав­жди любитиму її. О, не думайте, що я зовсім втратила здатність любити. Відштовхніть мене, як це робить цілий світ. Вбийте мене за те, що я така, за те, що я знала її, але не думайте, що я не вмію любити.

Поки вона благала, він якось болісно дивився на неї, а коли вона замовкла, він ніжно підвів її.

— Марто, — сказав містер Пеготті, — крий боже, щоб я став судити тебе. Не мені це робити, дівчино. Ти, мабуть, не знаєш, як змінився я останнім часом, якщо вважаєш мене здатним на такий вчинок.

Після короткої паузи він додав:

— Отже, ти не розумієш, про що я і оцей джентльмен хотіли поговорити з тобою? Ти не розумієш, що ми маємо на думці? То слухай.

Його вплив на неї був непереборний. Вона стояла, тремтячи перед ним, наче боялася зустріти його погляд, але її палкий розпач вщухнув, і вона мовчала.

— Якщо ти чула, — сказав містер Пеготті, — про що говорили мастер Деві і я в ту снігову ніч, то ти, мабуть, знаєш, що я блукав по світах і всюди шукав свою милу племінницю. Так, милу, — твердо повторив він. — Вона навіть зробилася для мене дорожчою, ніж була раніше.

Марта затулила обличчя руками, але жоден звук не вихопився з її грудей.

— Вона казала мені, — вів далі містер Пеготті, — що змалку ти втратила батьків, і що не було в тебе друга-моряка, який боронив би тебе, безпритульну сироту. Ти, мабуть, зрозумієш, що якби був у тебе такий друг, ти згодом полюбила б його не менше, ніж рідного батька. Ти зрозумієш, Марто, що племінниця моя дорога мені, як рідна дочка.

Вона все ще тремтіла; містер Пеготті підняв шаль з землі й загорнув плечі дівчини.

— Ось чому я знаю, — сказав він, — що вона погодилася б іти зі мною на край світу, якби пощастило мені побачити її знову. Але я також знаю, що вона ладна сама бігти на край світу, аби тільки не зустрічатися зі мною ніколи. Вона не може сумніватися в моїй любові до неї, та й не має вона сумніву... не має сумніву, — повторив він спокійно та переконливо, — але цей сором роз'єднує нас і заважає їй впасти в мої обійми.

З кожного його слова, з усієї його простої манери розповідати було виразно видно, що він всебічно обміркував цю справу.

— Отож ми й вирішили, мастер Деві і я, — вів він далі, — що сердешна, мабуть, скерує свій самотній шлях до Лондона. Усі ми віримо — мастер Деві, я і всі наші рідні — що ти так само не винна в біді, яка спіткала нас, як дитина в череві матері. Ти кажеш, що вона була з тобою мила, добра і ласкава. Хай бог благословить її, я це знаю. Вона зав­жди була така з усіма. Ти вдячна їй і любиш її. Допоможи ж нам, якщо можеш, відшукати її. І хай небо винагородить тебе.

Вона швидко глянула на нього, і вперше погляд її говорив, що вона не вірить його словам.

— А ви довірятимете мені? — спитала вона тихим здивованим голосом.

— Цілковито! — відповів містер Пеготті.

— І ви доручаєте мені поговорити з нею, якщо я знайду її; прихистити її, якщо знайдеться в мене притулок; а потім, потайки від неї, прийти за вами і привести вас до неї? — поспішно спитала вона.

Ми обидва в один голос відповіли: «Так!»

Вона підвела очі і урочисто оголосила, що вірно й чесно присвятить себе цій справі, що вона ніколи не завагається в своєму намірі, не послабить своїх розшуків, не відступить від своєї мети, поки лишатиметься хоч найменша надія на успіх. Що коли зрадить вона цю обіцянку, то позбудеться єдиного оплоту проти зла. Тоді залишиться вона, самітна, загибла істота, ще в більшому, якщо таке можливо, відчаї, ніж була за кілька хвилин перед тим на березі ріки, і тоді хай втратить вона назавжди всяку надію на допомогу — людську чи божу.

Голос її був не гучніший за її подих, і вона не дивилася на нас, коли вимовляла ці слова. Погляд її обертався то до неба, то до темної води.

Ми тепер вирішили сказати їй усе, що знали. Я почав розповідати. Вона слухала мене дуже уважно. Обличчя її безнастанно мінялось, але вираз рішучості залишався на ньому весь час. Очі її подеколи