Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Коли я скінчив, вона спитала, де зможе відшукати нас, коли буде потрібно. Я підійшов до тьмяного ліхтаря, що стояв на дорозі, і написав на аркушику паперу адреси — свою і містера Пеготті; потім я відірвав цей клаптик і дав його Марті. Вона сховала його за пазуху.

Я спитав, де живе вона сама. Після деякої мовчанки вона відповіла, що в жодному місці не живе довго, і що краще про це не розпитувати.

Містер Пеготті натякнув мені пошепки на одну обставину, яка й мені спадала на думку. Я добув гаманець, але ніяк не міг умовити її прийняти хоч трохи грошей, не міг навіть домогтися від неї обіцянки погодитися на нашу допомогу згодом. Я довів їй, що містера Пеготті в жодному разі не можна називати людиною бідною, і що нас обох лякає думка, чи не буде вона кинута напризволяще під час цих розшуків. Все було даремно. Вона лишалась непохитною. Щодо цього він мав на неї вплив не більший за мене. Вона палко подякувала нам, але вмовити її виявилося неможливим.

— Мабуть, я знайду якусь роботу, — сказала вона. — Я спробую.

— То прийміть допомогу хоч би до того часу, — відповів я.

— Я не можу робити заради грошей те, що обіцяла, — заперечувала вона. — Я не можу прийняти їх, якби навіть довелося мені вмерти з голоду. Дати мені грошей означає позбавити мене вашої довіри, позбавити того, чим я завдячую вам, і що одне лише рятує мене від ріки.

— В ім'я великого судді, — сказав я, — якому всі ми повинні будемо дати звіт у своїх вчинках, благаю вас, покиньте таку жахливу думку. Всі ми спроможні чинити добро, якщо забажаємо.

Вона затремтіла всім тілом, губи її затряслись і обличчя зблідло.

— Хтось, мабуть, підказав вашим серцям врятувати нещасне створіння для спокути! — сказала вона. — Мені страшна така думка; вона здається мені занадто сміливою. Якщо мені пощастить зробити добро, то, може, знову закрадеться в мою душу надія на порятунок; досі нічого, крім зла, не виходило з моїх вчинків. Мине багато часу, і може, я знову змирюся зі своїм жалюгідним життям, якщо виконаю ваше доручення. Більше нічого я не знаю і не можу нічого більше сказати.

Знову вона приховала сльози, що замерехтіли у неї на очах. Простягнувши тремтячу руку, вона доторкнулася до містера Пеготті, немовби в ньому була цілюща сила, потім пішла від нас вздовж пустинного шляху. З усього було видно, що вона досить довго хворіла; до того ж її змучений вигляд і запалі очі свідчили виразно, що вона терпіла всякі злидні і муки.

Деякий час ми йшли слідом за нею, бо нам було по дорозі. Нарешті ми повернули до освітлених вулиць. Я так глибоко був переконаний у її щирості, що зауважив містерові Пеготті, чи не здаватиметься їй недовірою, якщо ми і далі будемо йти за нею. Він був такої ж думки і вірив їй безумовно. Ми залишили її та пішли своєю дорогою в напрямі до Гайгета. Містер Пеготті супроводжував мене більшу частину дороги. Ми прощалися з побажаннями успіху в цій новій спробі, і я вперше помітив на його обличчі вираз замисленого співчуття, причину якого неважко було пояснити.

Вже опівночі прийшов я додому. Біля своєї садової хвіртки я спинився і почав прислухатися до гучного дзвону на башті собору Святого Павла. Раптом, на здивування своє, я помітив, що двері в котеджі моєї бабусі відчинені, і через дорогу видно мерехтливий вогник ґанку.

Гадаючи, що бабуся моя знову піддалася своїм колишнім страхам і надумала стежити за розвитком якоїсь вигаданої пожежі, я попрямував до неї, щоб побалакати про пригоди цього дня. Який же був я здивований, коли помітив чоловіка, що стояв у її маленькому садку!

Він тримав у руках пляшку і чарку й пив. Я миттєво спинився під густим гіллям по той бік саду; місяць був високо на небі, хоч і ховався за хмарами, і я впізнав чоловіка, що його я колись вважав породженням уяви містера Діка, а потім зустрів якось з бабусею на вулицях міста.

Він не лише пив, але й їв, очевидно, з жадібним апетитом. Здавалося, при цьому він зацікавлено розглядав котедж, ніби вперше в житті бачив його. Нахилившись, щоб поставити пляшку, він глянув на вікна і почав озиратись, але потайки і якось нетерпляче, немов бажаючи якнайскоріше піти геть.

На секунду потемнів вогник на ґанку, і бабуся моя з'явилася в дверях. Вона була смутна і відраховувала незнайомцю гроші, брязкіт яких я виразно чув.

— Що я з цим робитиму? — спитав незнайомець.

— Більше я не можу дати, — відповіла бабуся.

— Тоді я не можу піти звідси! — сказав він. — Ось, маєте! Можете взяти їх назад.

— Поганий ви чоловіче, — дуже схвильовано відповіла бабуся. — Як можете ви так мене використовувати? Але для чого я запитую? Ви робите так, бо знаєте мою слабкість. Що мені робити, щоб звільнитися назавжди від ваших відвідувань? Невже покинути вас напризволяще?

— А чому б вам і не покинути мене напризволяще? — мовив він.

— І ви ще питаєте? — відказала бабуся. — Що за серце у вас!

Він стояв, недбало дзенькаючи грошима і похитуючи головою; і нарешті сказав:

— Отже, більше нічого ви не збираєтеся мені дати?

— Це все, що я можу вам дати, — сказала моя бабуся. — Ви знаєте, що я зазнала великих втрат і стала біднішою, ніж колись. Я вам казала про це. Ось ви тепер отримали гроші; чого ж ви ще стоїте? Хіба мені приємно бачити, що з вас вийшло?

— Вигляд мій, мабуть, трохи жалюгідний, то правда! — сказав він. — Я живу, як сова.

— Ви позбавили мене більшої частини мого майна, — мовила моя бабуся. — Ви впродовж кількох років змушували мене бути жорстокою проти цілого світу. Ви обдурили мене, поводилися зі мною невдячно, люто — йдіть і спокутуйте це. Не додавайте нових образ до довгого списку.

— Еге, — відповів він. — Все це дуже люб'язно. Ну, цього разу я задовольнюся тим, що отримав.

Всупереч своїй нечулості, він, здавалося, був зворушений гіркими сльозами бабусі і важкою ступою вийшов з саду. Я поспішно зробив кілька кроків, ніби з'явився в цю саму хвилину, і зустрів його біля хвіртки. Ми глянули один на одного досить неприязно.

— Бабусю, — похапцем сказав я, — цей чоловік знову турбує вас. Я поговорю з ним. Хто він такий?

— Дитя моє, — мовила бабуся, схопивши мене за руку, — ходімо до мене; але не розмовляй зі мною хвилин десять.

Ми сіли в її маленькій вітальні. Бабуся моя сховалася за старим круглим зеленим віялом, припасованим до спинки крісла; протягом чверті години вона кілька разів витирала очі, потім вийшла і сіла біля мене на канапі.

— Троте, — спокійно сказала моя бабуся, — це мій чоловік.

— Ваш чоловік, бабусю? Я гадав, що він помер.

— Помер для мене, — відповіла вона, — але ще живе.

Я мовчки й здивовано поглянув на неї.

— Бетсі Тротвуд не скидається на істоту,