Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Всю дорогу я гадав, що ця жінка йде до якогось будинку, і несвідомо плекав надію, що цей будинок має якесь відношення до Ем’лі. Але мерехтливе світло ріки, що виблискувало за ворітьми, навіяло мені інстинктивну думку, що далі ми не підемо.

Все довкола здавалося похмурим цієї ночі; навряд чи ще якесь місце біля Лондона має більш сумний і мертвенний вигляд. Не було ні верфей, ні будинків біля пустельної дороги поблизу великої чорної тюрми. Каламутна канава омивала своїми брудними хвилями мури цієї будівлі. Тільки груба трава і жорсткі кущі росли на цьому пустирі. В одному місці видно було скелети будинків — ці споруди були нерозумно початі, і судилося їм зогнити незакінченими. У другому земля була закидана покрученим іржавим залізним мотлохом, паровими казанами, колесами, трубами, пічками, веслами, якорями, водолазними ковпаками, крилами млинів і різними іншими речами, що й назви їхньої я не знаю. Всі ці сліди якоїсь невдалої спекуляції вгрузли в землю від власної ваги і неначе марно намагалися сховатися в поросі від сторонніх поглядів. Над річкою лунав стукіт, і серед темної ночі віхтями вилітали іскри з кузень. Здавалося, вони хотіли розбурхати довкола себе все, за винятком важкого диму, який безперервно виходив з димарів. Грузькі криві стежки біля старих дерев’яних стовпів, укритих якоюсь гнилою зеленою волокнистою речовиною і оголошеннями про нагороди за врятування потопельників, проходили через брудний намул до низького берега ріки. Ходила легенда, ніби біля цього місця була яма, куди під час великої чуми скидали трупи, і здавалося, що отруйне повітря розходилося по всій місцевості. А може, ця околиця помалу набрала такого кошмарного вигляду через те, що забруднена ріка час від часу виходила з берегів.

Дівчина, за якою ми стежили, наче одна з речей, що їх викинула на берег ріка та залишила загнивати та розпадатися, спустилася до краю ріки і стояла самітна і мовчазна серед нічного пейзажу, вп’явши свій погляд у брудний вир води. Кілька човнів і барок стояло в намулі, і ми змогли підійти до дівчини досить близько, лишаючись непомітними. Тоді я зробив знак містерові Пеготті, щоб він лишався на своєму місці, і вийшов з тіні, бажаючи негайно почати розмову. Не без тремтіння підійшов я до цієї самітної постаті; похмурий кінець її шляху і вираз, з яким стояла вона, майже схована тінню залізного мотлоху, поглядаючи на кривулясті відблиски могутнього потоку, сповнювали мене жахом.

Мабуть, вона розмовляла сама з собою. Захопившись спогляданням води, вона спустила шаль зі своїх плечей і перебирала її в руках з таким диким і тривожним виглядом, що більше скидалася на сновиду. Я знаю і ніколи не забуду, як побачив в її дивній поведінці щось таке, що переконало мене — вона кинеться у воду зараз, на моїх очах, — і я схопив її за руку та сказав:

— Марто!

Вона злякано скрикнула і почала вириватися з моїх рук з такою силою, що навряд чи я був би спроможний утримати її сам; але рука, міцніша, ніж моя, схопилася за неї в цю хвилину. Бідолашна підвела злякані очі на свого противника і, впізнавши його, зробила ще одне зусилля і знесилена впала на землю. Ми перенесли її від води до найближчого місця, де лежало сухе каміння. Крики й зойки її роздирали душу. Деякий час сиділа вона серед каміння, підтримуючи свою голову обома руками.

— О, ріка! — у розпачі вигукнула вона. — О, ріка!

— Тихіше, тихіше, — сказав я. — Заспокойтесь.

Але вона все ще повторювала ті самі слова знову й знову: «О, ріка!»

— Я знаю, що вона подібна до мене! — вигукнула вона. — Я знаю, що я належу їй. Я знаю, що це найкращий друг для такої, як я. Вона теж тече з сільських місцевостей, де колись була вона чистою! І вона тече через похмурі, брудні, жалюгідні вулиці. І вона поспішає, як і моє життя, до вічно бурхливого великого моря. І я відчуваю, що мушу йти разом з нею.

Я ніколи не знав розпачу, доки не почув тону її слів.

— Я не можу розлучитися з нею, я не можу забути її. Вона ввижається мені вдень і вночі. У цілому світі нема нічого іншого, для чого так годилася б я, і що так годилося б для мене. О, жахлива ріка!

У мене промайнула думка, що на обличчі свого супутника, який дивився нерухомо і мовчки на нещасну жінку, я міг би прочитати долю його племінниці, навіть якби не знав про неї зовсім нічого. Ніколи ще ні на малюнку, ні в справжньому житті суміш жалю і остраху не зображувалася перед моїми очима так виразно. Він захитався, немов готовий був упасти, і рука його — я схопив її, бо його вигляд злякав мене — була смертельно холодна.

— Вона тепер марить, — шепнув я йому. — За деякий час вона говоритиме інакше.

Не знаю, що хотів він сказати у відповідь. Він ворухнув губами, немов кажучи щось, але лише вказав на бідолашну простягнутою рукою.

Новий крик розпачу вирвався з грудей Марти. Вона знову сховала своє обличчя серед каміння і лежала біля ніг наших, як втілення безсилого приниження і нещастя. Знаючи, що треба трохи почекати, коли можна буде звернутися до неї з якимсь запитанням, я спинив свого товариша, який хотів був її підвести, і ми обидва стояли мовчки, доки вона не заспокоїлася.

— Марто, — сказав я потім, нахилившись і допомагаючи їй встати (вона, очевидно, хотіла підвестися, щоб піти геть, але була така слабка, що притулилася до човна). — Чи знаєте ви, з ким це я?

Вона пролепетала:

— Знаю.

— Чи знаєте ви, що ми давно стежили за вами?

Вона похитала головою. Вона не дивилася ні на нього, ні на мене, але покірно стояла перед нами і, очевидно, несвідомо тримала шаль і капелюшок в одній руці, а другу, стиснувши в кулак, приклала до лоба.

— Якщо ви достатньо заспокоїлися, — сказав я, — щоб говорити про те, що так цікавило вас — хай небо допоможе вам згадати про це — тієї ночі, коли йшов такий жахливий сніг…

Вона знову заридала і невиразно пробурмотіла кілька слів подяки за те, що я тоді не відігнав її від дверей.

— Не треба мені говорити про саму себе, — сказала вона за кілька секунд. — Я погана, я пропаща! У мене нема жодних сподівань. Але скажіть йому, сер, — вона відсахнулася від нього, — якщо ви не занадто гніваєтеся на мене, що я ніколи нічим не була причиною його лиха.

— Ніколи вас і не обвинувачували в цьому, — відповів я таким самим серйозним тоном.

— То ви, якщо не помиляюся, — сказала вона тремтячим голосом, — приходили на кухню в той вечір, коли вона з таким співчуттям поставилася до мене; коли вона була така ласкава зі мною, не знехтувала мною, як усі інші, і так шляхетно допомогла мені? То ви були, сер?

— Так, ви праві, — відповів я.

— Я вже давно була б на дні ріки, — сказала вона, жахливим поглядом подивившись на воду, — якби