Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

— Тоді в мене до вас прохання, — почав несміливо.

— Будь ласка, ми допоможемо всім, чим зможемо. Це ж у наших спільних інтересах.

Професор не став заперечувати думку про спільний інтерес і продовжив:

— Мені до помешкання підселили аж три сім’ї, вони дуже галасливі. Я не можу працювати в таких умовах. І ще одне... Було арештовано нашу служницю за дрібну сварку з квартирантами. Чи не можна було б її повернути? Бо, знаєте, нам з дружиною бігати по крамницях, вистоювати черги забирає чимало часу.

— Нема питань, — на диво, швидко зреагував полковник, узяв слухавку, набрав три цифри і промовив російською: — Кравцова ка мнє. — А до Куриласа знову українською: — Сьогодні ваших квартирантів уже не буде.

— А ку... куди подінуться? — затнувся професор.

— Знайдемо їм іншу квартиру. А тут для вас ще один сюр­приз — і він поклав поруч із манускриптом папку. — Там усередині продовження хроніки Ольгерда.

— Що? — здивувався Курилас. — Вона ж була втрачена.

— Маєте рацію. Втрачена. Однак знайшлася. Тепер у вас є все для того, щоб розшукати Діву... — Він розгорнув папку, перегорнув кільканадцять пергаментних аркушів і показав пальцем на доволі чітке зображення вершників на останній сторінці манускрипту. — Прошу звернути увагу на цю печатку. Що ви бачите?

— Бачу двох вершників на одному коні.

— А якщо уважніше?

Професор нахилився до зображення на пергаменті.

— А! — здивувався він. — Тут три вершники!

Полковник задоволено усміхнувся.

У двері постукали, Ваврик гукнув: «Захаді!» До кабінету ввійшов військовий.

— Лєйтєнант Кравцов па вашему пріказанію прібил.

— Вот тєбє адрєс, — Ваврик простягнув папірець. — Там трі фамілії. Всєх нахєр висєліть. Сєйчас же.

— А... а куда? — розгубився той.

— А пасматрі там, чья квартіра асвабаділась. Кажется с Личаковской вивазілі каво-та... Вот туда тєх і задвінь. І закрой дєла па етай пріслугє таваріща прафєсара.

— Тоєсть снять всє абвінєнія? Но ана обозвала старую бальшевічьку...

— Знаю, «старай швабрай», — усміхнувся полковник. — А ти щітаєш єйо маладой швабрай?

Кравцов голосно розреготався.

— Нікак нєт, таваріщ палковнік.

— Ну, так пусть пріслуга возвращаєтся на прєжнєє мєста работи.

— Єсть.

Лейтенант віддав честь і вийшов. Ваврик зачекав, поки зачиняться за ним двері, й звернувся до професора, який з подивом стежив за цим доленосним діялогом і не міг надивуватися, як легко полковник переходить з відбірної української на кирзову російську і знову на українську.

— Як гадаєте — хто ці вершники?

— З першого погляду здалося, що то сарацини, бо ж вони їхали в похід по двоє на коні.

— Візьміть лупу, — полковник простягнув лупу й з задоволенням стежив за кожним порухом Куриласа.

Професор приклав лупу до печатки і промовив:

— Тепер бачу, що це хрестоносці.

— Всі чоловіки? — запитав Ваврик.

— Так виглядає, що всі... А хто ж іще?

— А погляньте уважніше, — тут полковник уже тріумфував. — Хіба вам не здається, що хрестоносець посередині — жінка?

— Звідки це видно?

— Бо вона притулилася до переднього грудьми й навіть голову поклала на плече.

— То, може, вона теє...

— Гомосексуал?

— Чом би й ні? Вони були ще й за античності. А у всіх замкнених середовищах, надто в орденах, це практикувалося.

— Так. Але не в цьому випадку. Передній лицар, як і той, що позаду, мають відкриті голови. Каптури плащів закинуті за спину. В переднього і заднього шоломи припасовані до сідел, у них волосся до пліч. А от у цього, що посередині, каптур закриває голову, видно лише вузький профіль обличчя. Відповідь проста...

— Он воно що! — здивувався Курилас. — Це справді жінка, якій треба сховати своє волосся, тому вона в каптурі. Отже, це лицар Ольгерд і та таємнича панна?

— Саме так.

— Хто ж третій?

— Можливо, той, хто його потім уб’є в Києві. А, можливо, ще один охоронець Діви. До речі, я обіцяв вам розповісти про вітрило на кораблі, яким прямувала Діва до Нового Світу.

Полковник поклав на стіл світлину старовинного малюнку, на якій добре було видно корабель, дівчину зі знаменом, а на вітрилі красувалися три вершники на одному коні. Правда, то вже було зображення не лицарів, а давньогрецьких вояків.

— Це той корабель з Атлантиди? — запитав Курилас.

— Саме він.

— Дозвольте... але я не розумію... Атлантида пішла під воду ще до нашої ери, а Богородиця...

— Так, маєте рацію, — знову зрадів полковник. — Богородиця — це вже наша ера. Але ми ж уже з вами говорили, що Діва вічна. Чи в образі єгипетської богині Маа, чи шумерської богині Інанни, чи аккадської богині Іштар. Вона була завше. А історія її життя повторюється.

Розділ 17

Київ, жовтень 2019. Манія переслідування часто переходить у манію величі

— Про що ти хотів поговорити? — напружено запитала Ріна, коли вони спустилися у бар-підвальчик на Великій Житомирській. — Що, не можна було вдома?

Вона здивовано дивилася на напрочуд непривітного Бісмарка, який мовчки випив з нею каву на кухні, а потім вимогливим тоном наказав збиратися і йти за ним. Він і сам дивувався зараз: як це вона так швидко і легко підкорилася йому і прийшла сюди, навіть не запитавши, куди він її веде.

«Ну це взагалі піпець! — обурився подумки Олег. — Вона мій будинок вже вважає своїм!»

— Тобі коньяк? — запитав він, проігнорувавши її питання, і одразу замовив у дівчини за барною стійкою два по п’ятдесят «Закарпатського».

Всілися за кутовим столиком. Цей бар міг здатися затишним тільки після двох-трьох келихів коньяку. Олег і раніше заходив сюди зо два рази, і, треба визнати, обидва рази йому тут не сподобалося. Занадто низька стеля, занадто похмурі стіни, якими кудись ще глибше під землю спускаються чавунні труби каналізації, а з них іноді долинає мокрий хлюпіт води.

Чому він її сюди привів? Він цього і сам не розумів. Може, тому, що тут, у цьому барі, надто виразно відчувався підвал, приміщення здавалося тісним і недоброзичливим, як камера НКВС або гестапо в совєтському фільмі. Свідомо чи несвідомо, але він її привів сюди на допит. Чи, може, він просто хотів відвести її чимдалі від будинку, і одночасно свій гнів виходити-витоптати, залишити на асфальті. Адже насправді, зараз він був сердитий швидше за інерцією, ніж насправді. Його гнів давно поглинула втома від безсонної ночі, останні дві години якої він все ж провів на канапі під своєю ковдрою поряд із Ріною. Тільки ось рукам він вже волю не давав.

— Ти мені нічого не хочеш розповісти? — продовжуючи зберігати на обличчі похмурий, ворожий вираз, запитав він.

— А що я можу сказати? — Ріна спробувала коньяк, скривила губки і відсунула чарку від себе.

— Що, фальсифікат? — єхидно запитав він.

— Дешевий коньяк від фальсифікату майже не відрізняється, — спокійною промовила вона. — Та й мені сьогодні не хочеться пити. Це лише коли депресія доганяє. То що ти хочеш від мене почути?

— Ну, наприклад, «Олежику, я чекаю від тебе дитину!»

— Хлопчику, — здивувалася Ріна. —