Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] - В. Домонтович
Я підійшов! Зина простягла мені ліву руку в лайковій червоно-брунатній з білою каймою рукавичці. Перші запитання за звичаєм: що нового в них дома, чи всі здужають, як Мар'я Семенівна, як Леся, чи не одержали листа від Олександра Владиславовича? Розмовляючи, ми трохи постояли на розі коло скверику.
Зина гуляла з Джеком і тепер повертається додому. Я запропонував провести її. Ми пішли.
Ми рушили, але Джек з того невдоволений. Він не хоче йти, він хоче бігти, а тому з усієї сили тягне Зину вперед.
Зина загрожує Джекові:
— Джек, кинь тягнути. Йди спокійно! Вдруге я братиму бич і битиму тебе за твою неслухняність.
Погрози впливають на Джека. Він обертається до нас і, широко роззявляючи пащу, починає переконливо гавкати: він не хоче, щоб його били.
— А, ти не хочеш!.. Ну, то йди добре!
На хвилину доґ утихомирюється і йде урочисто й певно, не звертаючи навіть уваги на фокстер'єра, що, пробігаючи повз нього, робить спроби завести з ним знайомство.
Джек іде спокійний і поважний: хіба ж може статися, щоб такого поважного пса били?! Він іде, свідомий своєї гідности.
Користуючись з хвилини, що Джек заспокоївся, Зина звертається до мене з запитанням:
— Вам не дуже сподобалися мої вчорашні розмови?
— Мені?
Мене здивувало це запитання не менше, як і раптова з Зиною зустріч на площі перед оперовим театром. Знавши, коли я повертаюсь зі служби, Зина, очевидячки, чекала на мене. Чи не чекала вона навмисне, щоб продовжити вчорашню розмову?
Зина при всій своїй експансивності — замкнена натура: вона не любить одвертости і рідко переходить на щирий тон. Їй не дуже подобається інтимність, в неї немає, оскільки це мені відомо, дуже близьких приятельок. Мені здається, що навіть усі її перебільшені максималістичні твердження завжди були тільки способом за зовнішньо-навмисною формою ховати свої особисті внутрішні почуття. А тут сьогодні раптом, навпаки, це чекання на площі, шукання зустрічі, запитання, що натякає на одвертість! Трапилася хвилина щирости, якої сподіватимешся іноді роками і яка не повториться, може, ніколи! Що я скажу, що я відповім?
Я перепитую:
— Мені?
У мене немає слів! Мені завжди бракувало слів, а зараз я не находжу жадного. Мені є багато чого сказати Зині, але я без слів.
Я відповідаю:
— Не знаю, Зино, не знаю.
Зина кидає на мене допитливий побіжний зір, схоплює мою розчаровану щирість. Вона розуміє моє мовчання і вдячна.
Зина мені каже:
— Ведмедики теж не знають!.. Мабуть, я таки подарую вам якогось.
Чи не через те, зберігаючи дитячу любов до патлатих ведмедиків, Зина ще й досі любить їх, бо вони вміють мовчати?
А потім Зина признається:
— Я теж нічого не знаю!
Так, нічого не сказавши, ми сказали все! З безмовности родилося розуміння й близькість. Відновляє розмову Зина:
— Ви знаєте, Іполіте Миколайовичу, чий образ мене тепер найбільше приваблює? Це — Лариси Рейснер. Мені так хотілося б повторити подібний шлях від небезпек чеського фронту на Волзі до барикад на вулицях Гамбурґа, а звідтіля на схід, в Афганістан. Коли варто жити, то тільки так: завойовувати новий світ…
— Ви надто вільні, Зино.
— Я — вільна… Та що з того, коли не знаєш, як ту волю здійснити? Навчіть, Іполіте Миколайовичу!
— Навчити? У мене, дорога Зино, одного немає: здібности навчати. Я вмію працювати, а щоб навчати, проповідувати, складати маніфести, на те в мене бракує хисту.
Зина схоплює натяк на вчорашню розмову, на Стéфана Хоминського й каже:
— Ви, певне, зуміли б полагодити туфлі, і мамі не треба було б нарікати на мене, коли б за цю справу взялися ви?
— Авжеж! Я вмію лагодити туфлі. Навчився за голодні роки і непогано лагоджу.
— І нові можете пошити?
— І нові пошию, а от маніфеста з того приводу не складу й поетом не стану.
Зина задумливо міркує:
— Мабуть, тому й поетом не станете й маніфеста не проголошуватимете, що зумієте пошити й зробити… Так ось, скажіть, що мені робити?
Що робити? Я згадую за себе, за дні й ночі, віддані невпинній праці, за ті солодкі хвилини високої втіхи, що її приносить довершеність напружених зусиль. Я озираю своє минуле, і протягом усього життя мого я бачу одне, тільки одне: працю, працю й працю. Що інше я можу порадити Зині? Про що інше я можу сказати їй? І я кажу:
— Працюйте! Шукайте праці, що була б вам до вподоби.
Але Зина стріває мої слова зі сміхом. Вона, висміюючи мене й мою пораду, відповідає:
— Певне, ви хочете порадити мені записатись на біржу праці, спробувати одержати картку безробітньої й шукати посади друкарниці в якомусь тресті? На все життя тобі буде одмірено: в прокуреній, наповненій галасом конторі квадратний метр, стілець, підставка для машинки Ундервуд і коло Ундервуда хусточка, сніданок, сумочка і з дня в день, зміняючись, незмінна кипа паперів, що їх треба переписувати. А то одягнути Моссельпромівського картуза й продавати папіроси. Одне слово: «Нигде кроме, как в Моссельпроме».
З гіркістю я впевняюсь, що праця не приваблює Зину, для неї назавжди лишиться невідомим патос праці й офіра самозаперечення задля праці. В мою свідомість ледве помітним почуттям приходить думка, що ми ніколи не зможемо порозумітися з Зиною. Моє ніколи не буде її. Між нею й мною глуха стіна. Ми чужі й різні.
Розчаровано я запитую:
— Вам не сподобалася моя порада?!
— Ні, чому?.. Тільки я переконалась, що мама вам, не турбуючись, може довірити лагодити туфлі. А поеми на мій від'їзд до Китаю ви, напевне, не напишете.
— Ви? До Китаю? Що за чергова фантазія? Хіба Олександра Владиславовича мають призначити до торгпредства в Китай?
— А ви ще нічого не знаєте? — і урочисто Зина проголошує останню новину: — Я хочу почати вчити китайську мову! Я написала папі, й він мені обіцяє прислати книжок з Москви, що їх там дістане, і пише, що в «Міжнародній книзі» замовив мені англійські книжки. Допоможіть, милий Іполіте Миколайовичу, знайти в Києві якогось китайця, щоб учитися китайської мови…
— Учителя знайти не важко, та це, на мою думку, безглуздя, чиста фантазія.
Але Зина палко обороняється.
— І не фантазія,
