Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] - В. Домонтович

Зина виривається од матері, оббігає навколо столу, бере найближчого стільця й сідає проти мене. Вона радіє з того, що я звернув увагу на її улюблені слова й зацікавився ними. Вона сяє, вона щаслива. Вона, їй так здається, нарешті в моїй особі знайшла людину, що їй співчуватиме. Вона сяє, як може сяяти тільки 17-літня дівчина, на хвилину упевнившись, що в світі все тільки покірний матеріал, з якого вона зможе ліпити вигадані постаті своїх химерних дівчачих фантазій.

— Я дуже втішена, що ви помітили мою нелюбов до правдоподібного. Ви повинні бути моїм спільником. Ви, Іполіте Миколайовичу, будете за мене, за неправдоподібне, і заперечуватимете всі правдоподібності!

Але я розчаровую Зину своєю стриманістю. Я запитую:

— Вам не випадає сумніватись щодо моєї симпатії до вас, але даруйте мені, Зино, я не розумію, чому саме я маю заперечувати правдоподібності?

Зина почуває до мене найщирішу жалість. Вона хоче урятувати мене з полону погибельних оман, в якому я, на її думку, нудьгую.

— Правдоподібне? Ви питаєте, що таке правдоподібне? Треба зненавидіти все правдоподібне, бо воно тільки подібне на правду, але не є правда. Ми ж шукатимемо самої тільки правди, а не її оманних подібностей. О, Іполіте Миколайовичу, прилучайтесь до нас, що заперечують правдоподібності і прагнуть неподібних, неправдоподібних істин.

І, міняючи патетичний тон гучних маніфестацій на тон особливої милої задушевности, вона додає:

— Коли ви прилучитесь до нас, я вам подарую обіцяного торік ведмедика.

На носку Зининої лакованої туфлі тремтить блискуча пляма від електричної лампочки. Виблискуючи променем вузького носка вузької туфлі, Зина тріумфує. Вона задоволена, що справилася з коментарем вишуканих і заплутаних словосполучень.

Я не зовсім поки що уявляю собі, чи жартує Зина, чи говорить серйозно. Я звертаюся з проханням витлумачити мені, звідкіля взято всі ці неподібні вислови, урочисті проголошення, неправдоподібні фрази.

Так розмова переходить на особу досі мені невідомого поета Стéфана Хоминського, і я довідуюся, що, живши цього літа на підмосковній дачі, Тихменєви мали нагоду познайомитися там з поетом Стéфаном Хоминським.

4

Стéфан Хоминський мешкав у селянській лазні, носив діравий плащ, мав вигляд хворої, виснаженої, не зовсім нормальної людини, цитував німецьких романтиків і проповідував вогневе оновлення світу в полум'ї революційного катаклізму, загибель старого світу й прихід світу нового, хлопчика Месії з блакитними очима:

Далеко на сході розвидняється,

Сірий час робиться юним,

З світлого барвистого джерела

Ми п'ємо нове питво…

Fern im Osten wird es helle,

Graue Zeiten werden jung,

Aus der lichten Farbenquelle

Einen langen, tiefen Trunk…

Стéфан Хоминський увечорі ходив вуличками села й, лякаючи псів, голосно читав новалісівські вірші німецькою мовою, а парубки проводжали його диким улюлюканням.

Зина, з патосом декламуючи, цитує улюблену фразу Стéфана Хоминського:

— Шукаючи останньої істини, я, Стéфан Хоминський, метр гільдії деструктивістів, заперечую все правдоподібне задля вищої єдино істинної неправдоподібности.

— Визнайте, — звертається Зина до мене, — що це сказано прекрасно!

Тим часом Лесі Стéфан Хоминський аж ніяк не сподобався: по-перше, він був розпатланий, неохайний і брудний, по-друге, якийсь гугнявий і, по-третє, надто чудний, мабуть, трохи навіть і божевільний. Він жив з того, що лагодив дачникам взуття й пас селянам худобу. Дачники й селяни його підгодовували. Як пастух, він не витримував жадної критики. Селяни завжди нападали на нього за спаш і за виссане телятами у корів молоко. Взуття він лагодив так само кепсько, як кепсько доглядав і за коровами, і Зині, яка його протеґувала, довелося вислухати не одну нотацію з боку Мар'ї Семенівни за попсовані Зинині туфлі, що до них поет мав добрий намір прибити нові підметки.

Мар'я Семенівна не хотіла брати на увагу арґументацію, яку наводила Зина, що, захищаючи свого протеже, казала:

— Ма, ти ж повинна розуміти, що поет не може добре лагодити туфлі.

Та Мар'я Семенівна навіть і тепер, через декілька місяців, не може примиритись з тим, що туфлі було попсовано.

— Адже ж я казала не давати йому туфлі. Коли він поет, то хай і пише вірші, а не береться туфлі лагодити.

— Але, — відповідає Зина, — він віршів не писав, а туфлі лагодив тільки тому, що був поет. Ти, ма, цього не розумієш…

— Не розумію, доню, — згоджується Мар'я Семенівна. — За моїх часів все було трохи інакше й поетом називали людину, що писала вірші. У нас були свої погляди на це.

На Лесину думку, поет з нього, як і чоботар і пастух, був кепський.

— Ви уявіть, Іполіте Миколайовичу, — апелює до мене Леся, — який може бути з людини поет, коли він кубіст, футурист, лефовець, пише заумною мовою і ніяких поетичних традицій і правил не визнає.

Тут у розмову з усією властивою їй експресією втручається Зина. Вона починає запевняти мене, що Леся розуміється на цій справі не більше, як мама. Треба дещо знати і вміти слухати сучасність та відчувати її. Отже, з самого початку почавши, Стéфан Хоминський не кубіст і не футурист; він деструктивіст, антисимволіст і антиімажиніст. Він проти подібностей, символів, відповідностей, того, що символісти називають correspondances і, в чому їм наслідуючи, імажиністи проповідують образи й образність.

Зині подобається повторювати ці навмисні слова й терміни, весь штучний і жеманний жарґон фахових літдискусій. Жарґонні слова літдискусій здаються їй такими екзотичними в своїй незагальній надзвичайності.

Стéфан Хоминський уважав, що треба рішуче й остаточно розірвати з усім попереднім періодом поезії. Як європейську гнилу буржуазну цивілізацію, так і мистецтво треба заперечити й знищити. В тар-тарари!.. В штаб Духоніна!.. Він не тільки проти Бальмонта й Блока, але й проти Єсеніна й проти Маяковського. Він проти всіх! Поетів до стінки! À lanterne!.. Усі на боротьбу з контрреволюцією літератури! Він, Стéфан Хоминський, найлівіший: леф у лефі.

Руйнація мистецтва є шлях до ясности, — така філософія Стéфана Хоминського. Дух руйнації — творчий дух, як учив він і Бакунін, а в мистецтві він і Писарев. Стéфан Хоминський уважав Писарева за великого мислителя, бо Писарев проголошував потребу знищити непотрібне чисте мистецтво.

В ідеальному царстві майбутнього, де все буде соціалізовано, не буде й не може бути фахових поетів, фахової поезії й літератури: там кожен чоботар може бути поетом і поет чоботарем. У суспільстві, просякненому поезією, поезію буде машинізовано. Стéфан Хоминський проповідував асинтетичне мистецтво майбутнього: полагоджена туфля — то, на його думку, найкраща поема, що її може створити справді геніальний поет. Геніальному поетові й належить лагодити туфлі. Ця справа єдино варта