Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] - В. Домонтович
2
За великим столом у їдальні в Тихменєвих сиділи ми, як звичайно, вчотирьох: Мар'я Семенівна, Леся, Зина та я. Над столом під абажуром з зеленого шовку горіла лампа. Буфет, картини на стінах, широка канапа й низькі крісла танули в пітьмі. Ми кінчали обідати.
Не пригадую, з якого саме приводу почалася розмова. Може, з приводу якоїсь нової книжки чи п'єси, чи хтось був на якомусь диспуті, або ж яка-небудь дама приходила до Тихменєвих обурюватись із зіпсованости сучасної молоді.
Здається, говорили з приводу якоїсь книжки, бо Зина нападала на письменників, обвинувачуючи їх у тому, що вони менше знають сучасність, ніж намагаються те показати. Я не читаю книжок, я тільки купую книжки. Мені не вистарчає часу їх читати; белетристики ж, особливо сучасної, я не люблю зовсім. Отже, для мене лишилося неясним, з приводу якої книжки заходить розмова.
— Коли письменник, — каже Зина, — бере за тему для свого оповідання чи роману сучасну дівчину й описує її падіння, роблячи з того падіння якусь складну для цієї дівчини психологічну проблему, він ясно доводить, що не знає життя і що в нього цілком невиразне уявлення про дівчину нашого часу.
Я перериваю Зину:
— Як це ви можете так рішуче говорити?
Зина розводить руками й з докором похитує головою:
— Коли ж, Іполіте Миколайовичу, ви чули, щоб я висловлювалась нерішуче?!
А потім, щоб ще різкіше свою думку сформулювати, вона повчаючи додає:
— Падіння, дорогий Іполіте Миколайовичу, не існує. Це забобон, створений, з одного боку, боязкістю старих дівчат та, з другого, розпустою чоловіків. Віддатись — це для дівчини ще не значить упасти.
— О, Зино! Чи не гадаєте ви, що це аж надто сміливо сказано? Боюсь тільки, що кожній дівчині є що губити й кожна дівчина стоїть перед небезпекою упасти.
Зина нахиляється над столом, спирає обличчя на сплетені долоні рук і тоном медитації каже:
— Ви говорите про «безневинність»?
У Зини є прикра звичка уникати описових зворотів і називати речі так, як їх називають. Я мнусь, але стверджую:
— А так!..
Мене турбує і присутність Мар'ї Семенівни, і склизькість зачепленої теми, бо ніяк не можна передбачати, що ця розмова якимсь раптовим, зовсім небажаним способом не прийме несподіваної малоприємної форми.
Зина презирливо посміхається: що, мовляв, за відстала людина, цей Іполіт Миколайович!!! Вона хоче уколоти мене в моїй відсталості тим, що каже:
— Героїня одного італійського роману Ґвідо да-Верона тричі губить свою безневинність. Я боюсь, що ми її не губимо ані разу. Я взагалі сумніваюсь, щоб, віддаючись чоловікові, дівчина взагалі могла сказати, що вона щось загубила.
Я ледве-ледве встигаю стриматись і примусити себе не розсміятись. Цю фразу, висловлену таким безапеляційним тоном, натурально було б почути від жінки, яка звикла за роки війни й революції жити самостійно й відповідати за свої вчинки тільки перед собою й ніким більше. Але що скажеш, почувши цю заяву од 17-літньої дівчини, яка зросла в замкненім родиннім оточенні? Чи, може, ця психологія жіночої незалежности охопила всіх і стала властивістю доби?
Зина дивиться на присутніх з викликом. Вона змахує своїм підголеним коротким волоссям.
— Безневинність! Падіння! Безглузді й затуркані слова… Вони не наші, й для нашого покоління вони не властиві. Наші бабусі, коли старовинним романам вірити, може й мали деяку рацію так думати й говорити. Як описується в цих романах, дівчину, що родила дитину, ганьбили; батьки проклинали її й, проклявши, божеволіли, а вона в одчаї йшла на річку, шукала ополонку і в ополонці з дитиною на руках топилася. Тепер така ошукана дівчина йде в суд і в суді вчиняє позов про аліменти.
Я почуваю себе ніяково.
— Не знаю, Зино, що я маю сказати вам? На мою думку, ви спрощуєте там, де це спрощення в кожнім разі може бути небезпечним.
Але Зина не слухає мене, їй до вподоби говорити ризиковані речі. Вона говорить упевнено, ніби всі питання вже наперед і остаточно розв'язані. Ця її тенденція висловлюватись різко й рішуче могла б здатись зворушливою, коли б вона не була аж надто явна.
Я воджу пальцем по скроні: у мене така звичка, коли я нервуюсь! Я, справді, нервуюсь. Передо мною Зина, яка, відчувши в собі жінку, в передчутті кохання, що ще не родилось, помацки блукає по стежках свого не знайденого й непізнаного кохання. Почувши в собі жінку, Зина заперечила дівоцтво. Я з тривогою вдивляюсь у її фіалкові очі, в рожеву схвильованість обличчя, в ясний абрис нецілованих губ і тішу себе надією, що все, що вона говорить, це поки що слова й тільки слова.
Мар'я Семенівна притягає Зину до себе, обіймає її й цілує в коротке підголене волосся.
— Моя хороша! Моя хороша Зино!.. Ви не слухайте її, Іполіте Миколайовичу. Це все вона тільки говорить. Вона говорить жахливі речі, але вона гарна й хороша чиста дівчинка. І завжди була — трохи неслухняна, правда… А тепер усі говорять таке. Як послухаєш, волосся сторч стає. Жах, що кажуть, а потім посидиш, лагідно побалакаєш, і виходить, що й людина чемна, сумлінна й жахливого нічого немає. Ото й Зина така! Говорить — бозна що про неї подумати можна, а насправді — так хороша, мила моя дочка!
У Зини, що пригортається до матері, вигляд киценятка: ось-ось замуркоче.
Леся жде, поки Мар'я Семенівна скінчить говорити, а тоді звертається до Зини:
— Я тебе слухаю, Зино, і не вірю тобі. Ти завжди говориш так, щоб воно ні на що не було подібне.
Зина жваво з піднесенням підхоплює Лесину репліку:
— Ти повинна знати, що я не переношу подібностей. Я волітиму краще неподібного: за неправдоподібне!
Леся, ніби спокійно, але в другий бік дивлячись, каже:
— Справді, все, що ти зараз сказала, це цілком неправдоподібні речі, для яких, на мою думку, жадного не може бути пробачення.
З
Я користаюся з цього моменту, коли в суперечку встряє Леся, щоб припинити розпочату, досить таки двозначну розмову й перевести її на інші рейки. Я запитую Зину, що може означати ця підкреслена її ворожість до «подібностей». Чи не знаходить вона, що за останній час ці слова «подібності» й «неподібності» зробилися її улюбленими словами. Вони набули для неї значення якогось терміну, вона маніфестує цими
