Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
— Напевне, за цим юнаком стоїть хтось дуже сильний!
Таким чином, Люсьєн майже став значною особою. Зрештою, його пристрасть до Естер дуже допомагала йому грати роль поважної людини. Таке почуття врятовує честолюбців від багатьох дурниць: байдужі до інших жінок, вони не підпадають впливові фізичної сторони на моральну. Щастя Люсьєна було здійсненням усіх мрій злиденних голодних поетів з мансард. Естер, ідеал закоханої куртизанки, нагадувала Люсьєнові Коралі, актрису, з якою він жив протягом року, і разом з тим зовсім її затьмарювала. Всі жінки, коли вони закохані й віддані, вигадують відлюдність, життя інкогніто, життя перлини на дні морському, але в більшості випадків це лише чарівна примха, предмет розмов, доказ кохання, який вони мріють дати, але ніколи не дають; тим часом як Естер, що завжди наче переживала перше раювання, весь час наче була під владою першого палкого погляду Люсьєна, за чотири роки жодного разу не виявила цікавості. Весь свій розум прикладала вона до того, щоб лишатись у межах програми, накресленої рукою іспанця. Більше того! Серед найп’янкіших утіх вона не зловживала тією безмежною владою, якої надають любимій жінці невгамовні бажання коханця, і не розпитувала Люсьєна про Ерреру, що, до речі, все ще жахав її. Вона не наважувалася думати про нього. Мудрі благодіяння цієї незбагненної особи, якій Естер завдячувала і грацією вихованої панни, і манерами статечної жінки, і своїм переродженням, здавалися нещасній дівчині авансами від самого пекла.
“Я сплачу за все це коли-небудь”, — казала вона сама собі з жахом.
Якщо ніч була гарна, вона завжди виїздила на прогулянку в найманій кареті. Вона їхала швидко — очевидно, за наказом абата — в один із чарівних лісів біля Парижа — в Булонь, Венсен, Роменвіль або Віль д’Авре, часто з Люсьєном, іноді сама з Європою. Вона гуляла там, не боячись, бо за нею йшов, коли вона була без Люсьєна, високий гайдук, пишно одягнений, озброєний справжнім мисливським ножем; його обличчя, так само які суха мускулатура, свідчили про страшну атлетичну будову. Цей сторож мав, за англійською модою, ціпок, що зветься “довгим кийком”; він добре відомий фехтувальникам на палицях, і ним можна відбити кількох нападаючих. З наказу абата, Естер ні разу не сказала цьому гайдукові жодного слова. Коли пані хотіла повернутись додому, Європа гукала гайдука, гайдук свистів візникові, що чекав завжди на віддалі. Якщо Люсьєн гуляв з Естер, то Європа й гайдук залишались на сто кроків від них, немов двоє тих пекельних пажів, яких у казках “Тисячі і однієї ночі” чарівник дав своїм вибранцям. Парижани й особливо парижанки не знають принад прогулянки серед лісу гарної ночі. Тиша, місячне сяйво, самотність заспокоюють, немов купіль. Звичайно Естер виїздила о десятій, гуляла з дванадцятої до першої і поверталась о пів на третю. Вікон у неї ніколи не відчиняли раніше одинадцятої ранку. Вона приймала ванну і займалась детальним туалетом, не знайомим більшості парижанок, бо він потребує надто багато часу і практикується майже тільки куртизанками, лоретками[32] або знатними дамами, бо в їхньому розпорядженні є цілий день. Тільки-но вона була готова, як приходив Люсьєн, і вона завжди з’являлася перед ним у вигляді щойно розквітлої квітки. У неї не було іншого клопоту, як щастя її поета. Вона належала йому, як його річ, тобто давала йому повну волю. Ніколи не кидала вона погляду за межі тієї сфери, де панувало її сяйво. Абат енергійно рекомендував їй колись таку поведінку, бо до планів цього глибокого політика входило, щоб Люсьєн одержував любовні перемоги. Щастя не має історії, і всі оповідачі всіх країн зрозуміли це настільки добре, що фраза “Вони були щасливі” закінчує всі любовні пригоди. Отже, можна тільки пояснити, якими засобами досягалося це щастя, справді фантастичне в Парижі. Це було щастя в його найпрекраснішій формі, поема, симфонія на чотири роки! Всі жінки скажуть “Це багато!” Ні Естер, ні Люсьєн не сказали — “Це занадто!” Нарешті формула: “Вони були щасливі” — була для них ще точнішою, ніж у казках про фей, бо у них не було дітей. Таким чином, Люсьєн міг кокетувати в світі, віддаючись примхам поета і, скажемо відверто, тим обов’язкам, які покладало на нього його становище. Повільно посуваючись своїм шляхом, він зробив кілька секретних послуг політичним діячам, взявши участь у їх роботах. Це він скромно замовчував. Він часто бував у товаристві пані де Серізі, з якою він був, як казали в салонах, в найближчих стосунках. Пані де Серізі відібрала Люсьєна у герцогині де Мофріньєз, що, як кажуть, вже не дорожила ним, — одне з тих словечок, якими жінки мстяться, коли заздрять чиєму-небудь щастю. Люсьєн був, так би мовити, в самому лоні двірського духівництва, і інтимно зв’язався з деякими дамами, близькими до архієпископа паризького. Скромний і стриманий, він терпляче чекав. Тому слова де Марсе, який саме тоді одружився й примусив свою жінку жити так само, як Естер, містили щось більше, ніж просте спостереження. А втім, підводні небезпеки в становищі Люсьєна з’ясуються в подальшому перебігу нашої історії.
Такі були обставини, коли однієї гарної серпневої ночі барон де Нюсінжен повертався до Парижа з маєтку одного іноземного банкіра, який оселився у Франції і в якого він пообідав. Цей маєток був на відстані восьми миль від Парижа, в глибині Брі. Кучер барона похвалився, що відвезе свого пана туди й назад його власними кіньми, і тому дозволив собі їхати повільно, коли настала ніч. Ось який був стан коней, слуг і пана при в’їзді у Венсенський ліс. Кучер, якого щедро почастували в буфетній уславленого короля міняйл, спав, тримаючи віжки в руках, щоб замилювати очі прохожим. Лакей, сидячи ззаду, хропів, мов дзиґа з Німеччини — цієї країни маленьких різьблених дерев’яних фігурок, міцних рейнських вин і дзиґ. Барон хотів віддатись думкам, але, починаючи з моста Турне, солодка дрімота, спричинена травленням, склепила йому очі. Коні відчули стан кучера через слабко натягнені віжки; почувши протяжний бас лакея на варті ззаду, вони