Не плач, кохана! - Нік Ремені

Сталінець тягнув в черговий раз наш вагончик в тайгу. В кінці просіки ми вивалили з вагончика. Вишикувалися за звичкою. Побрели до місця рубки.

Там, на верху, шаленів вітер, гойдалися з боку на бік верхівки кедрів. Іноді здавалося, що вітер виверне дерево з коренем або зламає його, настільки він був сильний.

Зазвичай, вітер і сніг робили свою чорну справу. Вони виламували або викорчовували з коренем цілі ділянки тайги. Вітер нагинав дерево, його засипав сніг. Коли воно нахилялося, сніг остаточно засипав, а потім нагинав дерево і ламав його або викорчовував з коренем.

Але сьогодні над нами лише шуміли крони дерев, внизу було відносно тихо. Незважаючи на те, що кедри відхилялися, вони все одно поверталися в своє вертикальне положення.

Рубка почалася без вогнищ. Охоронці не дозволяли нам їх розводити. Самі грілися, загорнувшись у теплі кожухи і постійно ходячи ділянкою, контролюючи нашу роботу.

Табір не виконував план по лісозаготівлях. Начальство намагалося з усіх сил, щоб в останні дні місяця закрити завдання, прикрити свою дупу.

Сніг втратив свою крихкість. Він налипав на валянки, досить швидко перетворюючись на воду.

Коли ми з Іваном завалили перший кедр, вирішили тут же біля поваленого дерева відпочити. Сховались у глибокому проході снігового замету. З таких заметів поруч визирали тільки сірі шапки. Більше нічого не було видно.

Поруч Молдаван і Окуджава пиляли кедр. Нам було чути дзвінкий звук їх пилки. І лайки пильщиків, взаємні докори. Видно, у них щось не виходило. Але ось дерево затріщало автоматною чергою, почало повільно хилитися в бік, втративши стійкість.

Іван різко підхопився. Побіг назустріч падаючому кедру.

Моя реакція була миттєвою. Адже я постійно тримав себе напоготові. Що є сили кинувся за Чубом. Потягнув його вбік від дерева. Воно впало поруч з нами, поваливши на сніг своїми гілками, сніговою лавиною, яка вискочила з-під дерева.

Мене привів до тями Молдаван:

— Живі?

— Мене трохи подряпало і оглушило. А так начебто все нормально, — заспокоїв його я.

— Скільки вам говорити, — приходив в себе Чуб. — Скільки вам можна казати: дайте мені спокійно померти.

Миша відкликав мене вбік:

— Мені здається, що наші зусилля марні. Він впертий, як бик. Він все одно зведе рахунки з життям.

— Подивимося, хто з нас є впертішим, — відповів йому я.

— Що ти задумав?

— Побачиш.

Відразу після прибуття в табір я звернувся до сержанта Іванько.

— Що тобі? — запитав він.

— Треба рятувати Чуба. Інакше він накладе на себе руки.

— Чим можу допомогти? — сказав він, зробивши глибоку затяжку.

— Нас з ним треба закрити в карцер.

— В карцер? Навіщо?

— Щоб він не міг накласти на себе руки.

Я поговорю з Ольвачем. Він вирішує ці питання. Мені здається, що він засадить вас у карцер із задоволенням. Його хлібом не годуй, дай можливість кого-небудь покарати.

Рябий сидів у кабінеті й курив. На столі безладно валялися папери. Під рукою з правої сторони лежав наган.

Він зрадів мені, вже знаючи заздалегідь, про що йтиме розмова. Безпричинна смерть ув'язненого могла принести багато непотрібних турбот. Спробуй, обґрунтуй вищестоящому начальству, чому він сам на себе наклав руки. Що його не вбили спеціально, не довело до смерті табірне начальство.

— На деякий час у карцер? Поясни, що це дасть.

— Справа в тому, що Чуб намагається покінчити з собою.

— Чуб, покінчити з собою?! — нахилився до мене Ольвач. — Йому ж сидіти залишилося всього нічого. Дружина приїжджала. Мабуть, планували, що робити після звільнення.

— У тому-то й річ. Не може вона на старості років поневірятися по чужих кутках. А Івану заборонили виїжджати за Урал. От і з'явилася у нього вавка в голові: не хоче жити.

— Як уникнути самогубства? Він все одно накладе на себе руки.

— Посадіть нас в карцер, поки він прийде до тями, захоче жити.

— Це не проблема. Але що воно дасть?

— Там він постійно буде у мене на очах.

Коли ми поверталися зі сніданку, випадково забрели з Іваном на попереджувальну смугу. Прибігли охоронці. Пов'язали нас і сховали в підвал.

Там стояли двоярусні нари, параша і більше нічого. Вікно підвалу ґратами виходило на дорогу.

Я намагався всіляко відвернути механізатора від думок про самогубство. Але це не давало позитивних результатів. І я вже думав, що Чубу нічого не допоможе. Але одного разу вранці він почав не з Іришки, не з Миргорода, не з МТС. Він помітив, як за цегляною стіною з колючим дротом піднімалося сонце. Як пливли оранжеві хмари.

— Подивися, Кулінар, яка чудова погода. Яке велике помаранчеве сонце, хмари горять мідним кольором.

— Переважають багряні кольори. Але скільки світла. Навіть у нашому підвалі здається світло, — підтримав його я.

— Скільки у своєму житті я пережив світанків і заходів, але, здається, ніколи такого чуда не бачив.

— Що ти хочеш. Весна на порозі.