Не плач, кохана! - Нік Ремені
Іван казав, що вона викладала в школі французьку мову і його ув'язнення пережила дуже болісно. Після того, як його відправили етапом до Сибіру, поривалася кинути викладацьку роботу, бо не мала на це морального права.
Але викладацький колектив особисто знав Івана. І хоча в подробицях не уявляв, що трапилося на збиранні кукурудзи, викладачі розуміли, що він потрапив у місця ув'язнення з якоїсь трагічної випадковості. Тому Іру зі школи просто не відпустили.
Жінка окинула нас звичним поглядом, точно в класі оглядала учнів, хто з чим прийшов, хто не готував уроки, а хто не дочекається, коли можна підняти руку, коли вчитель його викличе до дошки.
Вона міряла кроками невелику кімнату. Час від часу поглядаючи в наш бік.
Чуб по черзі представив кожного з нас, даючи коротку характеристику і за що кожен з нас мотає строк, на що вказувала і конкретна для кожного стаття кримінального кодексу.
На невеликому столику була розкладена їжа, яка за вісім років мені часто снилася: солоні огірочки, сало, справжня домашня тушонка, цибуля, часник, круглий коровай домашнього хліба і багато всякої всячини.
Іра підійшла до нас твердим, розміреним кроком, точно була в класній кімнаті. Запросила до столу.
Сержант Іванько спостерігав за нами зі сторони і не виявляв жодних емоцій.
Ірина підійшла до нього і теж запросила до столу. Сержант Іванько затанцював на місці:
— Ви ж розумієте, я при виконанні…
Іван взяв під лікоть дружину і сказав:
— Це і є той чоловік, з яким під час мого відрядження ми ловили метрових щук на Десні.
— Невже?! — щиро здивувалася Іра. — Невже таке буває? Стільки людей тут відбуває покарання. І ви зустрілися?
— Уяви, за тисячі кілометрів від рідного дому.
— Петя, давай до нас, — покликав Іван.
— Я ж при виконанні, — м'явся він з ноги на ногу.
— Ваня не змушуй його, він може одержати стягнення, — взяла за руку чоловіка Іра.
Але Петя вже зважився, махнув рукою й підійшов до столу.
— Нехай карають. Вряди-годи зустрівся із земляками. І побути з ними, по-людськи поговорити не можу!?
Іра, між тим, дістала пляшку прозорої рідини зі стручком перцю в середині.
— Давайте по чарці первака.
Молдаван підняв чарку і урочисто сказав:
— За дружину нашого друга, за Іру, яка не побоялася, подолала тисячі кілометрів, щоб приїхати і підтримати чоловіка.
Другу чарку Іра запропонувала за чоловіка і батька, за господаря будинку, який у Миргороді все побудував своїми руками.
— Давайте побажаємо подружжю, щоб цей край став для них другим домом, а, ми, що тут стоять, їм будемо допомагати, — сказав Окуджава, якому у свій час майже кожен вечір доводилося вимовляти по кілька тостів.
Я дивився на жінку, кожне слово її викликало у мене бурю емоцій і масу спогадів про те давно полишене життя.
Я захоплювався її міцно складеною фігурою, твердою розміреною ходою і впевненістю в собі.
Ніби вгадавши мої думки, Іван, з ніжністю поглядаючи на дружину, промовив:
— Полтавські жінки всі такі: міцно складені. Справжні козачки.
Зав'язалася невимушена розмова про полтавські галушки і вареники. Ваня клявся, що такої смакоти, більше як у Полтаві та Миргороді, він ніде не пробував.
Ми давно не пробували домашньої їжі та спиртного, у нас розв'язалися язики, ми навперебій розповідали Ірі про принади життя в Сибіру, про дику, недоторкану природу і бажали, щоб вони з Іваном знайшли тут своє щастя.
Розчулена теплим прийомом, підігріта перваком, Іра, нарешті, згадала, що час не терпить, у них з Іваном попереду багато справ, які потрібно вирішити за лічені дні.
Ми повернулися в барак, обмінюючись враженнями. Дійсно, нічого сентиментальничати, якщо вирішується не тільки твоя подальша доля, а й доля всієї родини.
Колись в ці місця у заслання до декабристів приїжджали дружини. Іришка, дружина механізатора, але ми, як і декабристи, розраховували, що вона не залишить Чуба одного, якщо не злякалася, цілий тиждень тряслася у вагонах. Приїхала з далекого Миргорода до Сибіру…
Перше, що неприємно вразило Іру, коли вони вийшли за високий паркан з колючим дротом, сіра семиповерхова будівля, яка привидом височіла над містом. Вже почалися перші відлиги з туманами. Тумани пливли перед нею. Будівля то з'являлася, то знову зникала в сірому мареві. Давила воно своєю сірою громадою, не вписувалася в двоповерхове і одноповерхове місто.
— Що це? — запитала чоловіка Іра.
— Політичний ізолятор, — відповів він. — Там сидять відомі, але неугодні владі люди.
— Вони настільки неугодні, що їх обов'язково саджати за ґрати?
— Їх ізолювали, щоб народ не баламутили, — пояснив Чуб. — Уявляєш, якщо в країні почнуться бунти. Спробуй, втихомир людей. А так посадили ватажків. Ніяких хвилювань.
Іра не знайшла, що відповісти, тільки похитала головою.
— Місцеві кажуть, коли почалася Друга світова війна, в політичному ізоляторі високопоставлених військових переодягали у форму генералів і відразу відправляли на фронт.
Ці слова не викликали у дружини абсолютно ніяких