Не плач, кохана! - Нік Ремені

— Ніяких запізнень! Бути разом з усіма!

— Діло молоде. Ми в свій час такими ж були, — продовжував посміхатися Вася.

Коли ми знову повернулися у приміщення, де стояла дробарка, Клава не приховувала свого обурення.

— Тепер задоволений?! — запитала вона.

— Не зовсім, — відповів їй.

— Домігся свого. Завалив на мішки. Ходиш героєм.

— Не міг втриматися. Вісім років жінку не пробував.

— Тобі лише б перепихнутися.

— Ти про мене погано думаєш.

— Заливай побільше. Так я тобі й повірила.

— Я понти кидати не вмію. Але нікого ще в своєму житті не обдурив, нікому підлість не зробив і не збираюся робити. У мене до тебе серйозні наміри.

У відповідь вона окинула мене довгим, оцінюючим поглядом, у якому, нарешті, з'явилися іскорки чогось нового. І я подумав, що в наших відносинах можуть настати зміни.

25.02.1952 рік

На наступний день я побачив Клаву і завмер від захоплення. На ній була новенька куфайка, яка ще не втратила свого первісного чорного кольору. Коричнева хустка не закривала її бліде обличчя. Та й воно саме невпізнанно змінилося. Я раптом побачив, що у неї чорні вії і чорні брови, які виглядали двома тонкими крилами. На постійно блідому обличчі з'явився рум'янець.

Але найбільше мене здивували її яскраві губи, які мали колір дозрілої вишні.

«І це все для мене? — запитав у самого себе. — Невже для мене?!»

— Видно у вас не все так погано, як здається, — показав на Клаву Миша.

— Очам своїм не вірю, — сказав я. — Де вона дістала жіночі штучки.

— Чого не зробить жінка заради любові, — посміхнувся Молдаван. — Не пам'ятаю, коли останній раз бачив губну помаду.

Усвідомлення, що це все вона зробила для мене, додало мені рішучості. Поки Вася Цвях не включив дробарку, підійшов до неї, взяв за рукав куфайки.

— Ти на мене образилася?

— Я змінила свою думку про тебе. Я тебе розумію. Вісім років жінку не пробував.

— У мене по відношенню до тебе не було нічого в голові. Все сталося машинально.

— Все зрозуміло. Від природи нікуди не дінешся. Сьогодні — зі мною, завтра інша зечка зустрінеться. Не тільки ви, мужики, голодні, баби теж без любові маються.

— Але я не хочу іншу.

— Так я тобі й повірила.

— Правда, не хочу.

В цей час її позвала напарниця тітка Женя. Вони про щось обмінюються думками, причому Клава час від часу поглядає в мій бік.

Цвях копається в дробарці. В приміщенні з'являються стурбовані вертухаї. Вони почули в конторці, що не гуде дробарка, хочуть знати, що сталося.

Може, злочинці не хочуть працювати, може навіть займаються шкідництвом. Треба все поставити на свої місця. Якщо треба, покарати винних.

— Може хтось навмисне зробив, щоб дробарка не працювала? — запитує один з них.

— Ніхто нічого не зробив, — відповідає йому Цвях. — Проводка барахлить.

Поки Вася возиться з дробаркою, знову підходжу до Клави.

Бачачи, що прийшов залицяльник, тітка Женя робить вигляд, що їй треба відійти у справах, залишає нас наодинці.

Ми продовжуємо розпочату раніше розмову.

— Якщо ти думаєш, що я стану твоєю нареченою на один день, то ти глибоко помиляєшся, — говорить вона.

— Я думаю про те, що строк мого покарання закінчується. І мені треба буде влаштовувати своє життя.

— Ну і як?

— Поїду на батьківщину. В Україну. У село, де народився і виріс, а там буду діяти відповідно обставин.

— Я теж скоро звільняюсь, — каже Клава зовсім іншим тоном, не тим, з яким вона розмовляла раніше.

— І які плани в тебе?

— У мене немає ніяких планів щодо мого майбутнього.

— Де жила, туди й поїдеш?

— У мене там нікого не залишилося… Крім могил батька та матері.

— А я подумки зі своїми батьками. Вони живі і здорові.

— Ось бачиш… Тобі в цьому житті пощастило більше, ніж мені.

— Але ти не засмучуйся. Коли відмотаємо свій строк, поїдемо до нас в Україну.

— Хто я така?

— Будеш нареченою.

Все знову відбувається несвідомо. Ми ховаємося за мішки. Я обіймаю Клаву. Вона не пручається. Мені чути, як б'ється її серце за товстим ватником. Сповзає на потилицю її темно-коричнева хустка.

Ми цілуємося. Очі Клави застеляють сльози.

Цвях включає дробарку. Зміна займає свої місця.

Тепер ми з Клавою намагаємося урвати кожну хвилину, щоб побути наодинці, але не спізнюватися в конторку. Вона вже не називає мене козлом, не коле очі, що у мене лише одне бажання, аби використовувати її, як