Тунель - Бернгард Келлерман

Минуло півроку, відколи вони познайомились, і ось Макові впало в око, що Боні брудний. Кінь тільки тут, у темряві, при світлі лампи здавався сірим. Якби його вивести на божий день — holy gee! [31] — Боні згорів би від сорому!

Мак зібрав трохи грошей і купив скребницю. Боні вже й забув про таку вигоду — Мак це зрозумів, коли кінь повернув голову. Боні не робив так навіть тоді, коли поруч розлягалися вибухи. Потім кінь заходився погойдувати від утіхи з боку в бік своїм товстим відвислим черевом — аби ще глибше відчути насолоду від скребниці. Мак спробував його ще й помити — він забрав собі в голову обернути Боні на білосніжного коня. Та тільки-но Мак хлюпнув на Боні водою, бік у нього здригнувся, ніби від електричного струму, і кінь стривожено переступив з ноги на ногу. Тим-то Мак обмежився сухою скребницею. І коли він чистив свого товариша досить довгенько, той зненацька витягував шию і видавав плаксиве, схоже на собаче завивання тремоло — жалюгідну подобу іржання. Тоді Мак вибухав реготом, що луною котився по штольні...

Мак, без сумніву, любив Боні. Він і досі часом згадував про нього. Мака надзвичайно цікавили старі, згорблені, жирні сірі коні, й інколи він, бува, спиниться, поплескає такого коня по шиї і скаже: «Поглянь, Мод, цей дуже схожий на Боні, як дві краплі води!» Але Мод перебачила стільки різних «Боні», що вже мала сумнів, чи й справді вони були схожі на того справжнього. Мак нічого не тямив у живопису й ніколи не витратив на картини жодного цента. Однак Мод знайшла серед його речей примітивний малюнок старого сірого коня. А втім, аж через два роки після того, як вони з Маком побралися, вона звернула увагу на це його захоплення сірими кіньми. Якось, коли вони їхали серед пагорбів Беркшіру, він раптом зупинив машину.

— Ти поглянь на цього сірого, Мод! — Мак показав на старого коня, запряженого в сільський віз, що стояв край дороги.

Мод не стрималась і голосно засміялася:

— Та це ж звичайнісінька стара шкапа, Маку, таких тисячі!

Мак, звісно, мусив погодитись і кивнув головою.

— Може, й так, Мод, але колись я мав точнісінько такого самого сірого коня.

— Коли?

— Коли? — Мак перевів погляд кудись удалину. Для нього не було нічого важчого, ніж розповідати про себе.— Давно, Мод, дуже давно. На шахті «Дядько Том».

І ще одне залишилося в Мака від тих часів, коли він працював у шахті — різкий покрик хижого птаха: «Гей! Гей!» Цей вигук мимоволі вихоплювався в Мака й тепер, коли хто-небудь зненацька з'являвся перед колесами його машини. Він навчився цього покрику в «Дядькові Томі». Мак підганяв ним Боні, коли треба було рушити з місця, ним він і спиняв коня, коли вагонетка сходила з рейок.

Майже три роки Мак пропрацював на восьмому горизонті й пройшов по штольнях «Дядька Тома» половину земного екватора, коли на шахті сталася катастрофа, про яку багато хто пам'ятає і досі. Вона забрала життя у двохсот сімдесяти двох гірників, але їй судилося принести щастя Макові.

На третю ніч після зеленої неділі о третій ранку на найнижчому горизонті «Дядька Тома» вибухнув рудниковий газ.

Мак саме тяг назад поїзд із порожніх вагонеток і насвистував вуличну пісеньку, яку тоді щовечора крутили на хрипкому фонографі у Джонсоновому «saloon». Раптом крізь гуркіт залізних вагонеток він почув десь далеко грім і, не перестаючи насвистувати, мимоволі, машинально озирнувся. Мак побачив, що стояки й балки ламаються, мов сірники, і порода осідає. Він щосили смикнув Боні за оброть і закричав йому на вухо: «Гей! Гей! Gip up! Gip up!» [32] Почувши, як позаду тріщать стояки, Боні злякався і спробував пуститись учвал. Старий Бонапарт так витяг своє незграбне тіло, що воно геть розпласталося; кінь відчайдушно, ніби перед фінішем, викидав уперед ноги — і раптом зник під купою каміння, що обвалилось на нього. Мак помчав, мов несамовитий, бо порода наздоганяла і його. На карту було поставлено життя! Та ось він з жахом побачив, що стояки та балки ламаються й попереду, а стеля осідає. Схопившись за голову, він дзиґою крутнувся кілька разів на місці й кинувся в бічну виїмку. Штольня з гуркотом завалилася, стіни затріщали, полетіло каміння, і Мак, втікаючи від нього, спритно метнувся далі. Наприкінці він, обхопивши руками голову, біг уже тільки по колу, й кричав.

Мак зовсім знесилів і тремтів усім тілом. Він побачив, що прибіг до стайні, як зробив би й Боні, якби його не накрило камінням. Коліна в Мака підгиналися, й він мусив сісти. Цілу годину він сидів, оглушений жахом, і ні про що не думав. Нарешті поправив свою лампу, яка ледь жевріла, й посвітив на всі боки. Він був кругом замкнутий породою і вугіллям! Мак спробував збагнути, як це сталося, але так нічого й не зрозумів.

Він просидів багато годин. З відчаю і страху, що залишився сам, Мак плакав, але потім опанував себе. Він узяв у рот жувачку й ніби трохи ожив.

Вибухнув рудниковий газ або вугільний пил, сумніву не було. Бонні накрила порода, а його, Мака... Ну, його, звичайно, відкопають!

Мак сидів на землі біля своєї невеличкої лампи і ждав. Він ждав кілька годин, потім у душу йому закрався холодний, крижаний страх, і він з жахом підхопився на ноги. Взявши лампу, Мак пройшов по штольні ліворуч, праворуч, освітлюючи купи каміння й шукаючи вихід. Його не було! Не залишалося, отже, нічого іншого, як чекати. Мак оглянув жолоб, сів на землю і дав думкам волю. Згадав про Боні, батька й Фреда, які разом з ним, Маком, спустилися в шахту, про Джонсонів шинок, пісеньку з фонографа й покерний автомат у шинку. Мак сидів і подумки все грав, грав із тим автоматом: кидав у нього п'ять центів, повертав ручку, відпускав її... Дивно, але він щоразу вигравав: фульхенд, ройяль-флеш...

Його увагу від цієї гри відвернув дивний звук. Щось шипіло й потріскувало, як у телефоні. Мак прислухався і зрозумів, що почути він нічого не міг. Довкола стояла тиша. Його слух занімів. Але ця жахлива тиша була нестерпна. Мак повстромляв у вуха пальці й покрутив ними. Потім прокашлявся й гучно сплюнув. Тоді сів, прихилив голову до стіни і втупив погляд перед себе в солому, що правила Боні за