Тунель - Бернгард Келлерман

На цей «жарт» природи Хоббі відповів лише крутою, добірною лайкою. Він попросив Аллана добу зачекати, але той не звернув на це прохання аніякісінької уваги й далі посилав матеріали, поїзд за поїздом, аж Хоббі в очах темніло.

Цього дня, о восьмій вечора, Аллан сам приїхав з Мод машиною на місце. Він оглядав будівництво, скрізь кричав, лаявся і називав усіх ледацюгами. Синдикат платить гроші, заявив він, і вимагає за них справжньої роботи. Аллан поїхав, залишивши після себе атмосферу подиву й поваги.

Хоббі був не той чоловік, який швидко занепадає духом. Він поклав витримати ці скажені п'ятнадцятирічні гони й тепер крутився, як чорт у пеклі. Алланів темп захопив і його. Один загін робітників працював на спорудженні залізничного полотна для регулярного сполучення з Лейквудом; шлях, яким посувався загін, позначала іржаво-руда хмара куряви. Другий загін накидався на все нові й нові товарні поїзди і з шаленою швидкістю вивантажував та складав шпали, рейки, стовпи для електролінії, машини. Третій копав землю біля «шахти». Четвертий зводив бараки. Всіма цими загонами командували інженери — вони нічим не відрізнялися від решти робітників, хіба що без угаву покрикували та збуджено розмахували руками, підганяючи робітників.

Хоббі на своєму сірому коні встигав усюди. Робітники охрестили його «jolly» [25] Хоббі, так само як Аллана вони називали «Маком», а Гаррімана, головного інженера — похмурого, впертого як віл чолов'ягу, що ціле життя прожив на великих будівництвах усіх континентів,— просто «bull»[26].

Серед цих людських скопищ землеміри походжали зі своїми інструментами так, ніби ця метушня довкола нітрохи їх не обходить, і всівали увесь степ різнокольоровими кілочками та віхами.

Через три дні після того, як тут уперше встромили в землю лопату, Тунельне місто нагадувало стоянку рудокопів, згодом — похідний табір, а через тиждень — величезне барачне поселення зі своїми бойнями, молочарнями, базарами, пекарнями, барами, поштою, телеграфом, лікарнею і кладовищем. А збоку від міста вже виросла ціла вулиця готових жител — едісонівські патентовані будинки, що їх відливали у форми тут-таки і ставили кожен за два дні. Усе місто вкривав грубий шар пилюки, від чого воно здавалося майже білим; ріденькі острівці трави та поодинокі кущики обернулися на цементні купи. Вулиці були закидані залізничними рейками та шпалами, а бараки під пласкими дахами потопали серед лісу електричних та телеграфних стовпів.

Через тиждень до цього барачного міста завітав із завиванням і свистом чорний демон — здоровенний американський товарний паровоз на високих червоних колесах; він притяг за собою безкінечний хвіст вагонів. Паровоз стояв, чахкаючи, серед будівельного сміття, пускав до самісінького ясного сонця хмару чорного диму й роззирався довкола. Всі дивилися на нього й кричали, аж ревли від захвату: до Тунельного прийшла сама Америка!

На другий день таких паровозів прибув уже цілий десяток, а ще через тиждень справжня навала чорних демонів із чахканням стрясала повітря, насичуючи його випарами своїх тіл. Вони ворушили велетенськими, як у ящерів, кістками, а з їхніх пащек та ніздрів вихоплювалася пара й дим. Складалося враження, ніби барачне місто розчиняється в чаду. Іноді цей чад був такий густий, що в посутенілому повітрі проскакували електричні розряди, і навіть у найкращу погоду над Тунельним містом прокочувався грім. Місто вирувало, ревло, свистіло, стріляло, гуркотіло, лящало.

А посеред цього розбурханого, прокуреного, білого, заваленого сміттям міста здіймався день і ніч страхітливий стовп куряви. З нього утворювалися хмари, схожі на ті, які можна побачити, коли вивергається вулкан. Під тиском верхніх атмосферних шарів цей стовп прибрав форму гриба, і повітряні течії відривали від нього клапті хмар.

Тут, угорі, господарював вітер. Але хто спостерігав цю куряву з пароплава в морі, той бачив серед блакиті білий як крейда плавучий острів, що розкинувся на багато кілометрів; а іноді тунельна курява сіялася на Нью-Йорк дрібним, як попіл, дощем.

Будівельний майданчик був тут чотириста метрів завширшки і тягся рівною, як шнурок, смужкою на п'ять кілометрів у глибину суходолу. Його освоювали терасами, які спускалися все нижче й нижче. Підошва тераси, де починатимуться штольні тунелю, мала залягати на двісті метрів нижче рівня моря.

Сьогодні — піщане пустище з цілою армією строкатих кілочків, завтра — піщаний пласт, післязавтра — щебеневий кар'єр, каменярня, величезний казан конгломератів, піщанику, глини та вапна і, нарешті, ущелина, на дні якої ніби кишіла черва. То були люди, що згори здавалися крихітними, біло-сірі від пилюки, з посірілими обличчями, з пилюкою в чубах і на віях, з місивом кам'яної пилюки на губах. Двадцять тисяч душ удень і вночі кидалися в цей котлован.

Як ото, бува, мерехтить озеро, так унизу зблискували кайла й лопати. Сигнал ріжка — і курява вихором злітав вгору, кам'яний гігант нахиляється вперед, падає, розлітається на шматки, і стовпища людей починають кублитися у хмарі куряви, що все росте й росте. Пронизливо вищать і стогнуть екскаватори, безугавно верещать і гуркочуть транспортери, розмахують стрілами підйомні крани, у повітрі хурчать вагонетки, а насоси денно і нічно викидають нагору по товстих трубах потоки брудної води.

Рої крихітних паровозиків вовтузяться під екскаваторами, шукають собі дорогу серед куп щебеню та піску. Та, ледве вибравшись на простір і відчувши під собою надійні рейки, вони з диким свистом і пронизливим калатанням дзвонів мчать поміж бараків до тих куточків будівництва, де потрібні пісок і каміння. Сюди поїзди вже навезли гори мішків із цементом, і гурти робітників зводять просторі казарми — до зими вони мають стояти під дахом, щоб дати притулок сорока тисячам людей.

А за п'ять кілометрів від «шахти», де траса полого спускається вниз, серед масляних випарів, спекоти й чаду стоять на нових-новісіньких коліях чотири похмурі машини — ждуть і димлять.

Перед їхніми колесами зблискують лопати й кайла. Загони людей, обливаючись потом, копають траншеї і заповнюють їх битим камінням та щебенем, які з гуркотом сиплються із перекидних вагонеток. На цю кам'яну подушку вкладають шпали, ще липкі від смоли, а виклавши з них «драбинку», пригвинчують рейки. Щоразу, коли робітники викладуть п'ятдесят метрів колії, чотири чорних машини починають чахкати, шипіти й ворушити своїми сталевими суглобами — три-чотири зусилля, і машини знов підійшли туди, де зблискують лопати й кайла.

Отак з дня на день чотири чорні монстри посуваються все вперед, уперед. І ось настає день, коли вони опиняються глибоко внизу, серед величезних гір щебеню, а одного дня вже стоять нижче терас, у розщелині з прямовисними бетонними стінами, й витріщаються своїми очима циклопів на скелю перед собою, де