Тунель - Бернгард Келлерман
Прокинувся Мак (йому здавалося, що минуло кілька годин) від вологи; лампа погасла, і коли він ступив крок, під ногами в нього раптом хлюпнула вода. Хотілося їсти. Мак узяв із жолоба жменю вівса й почав жувати. Потім сів на колоду, до якої прив'язували Боні, згорбивсь і, втупивши погляд у морок, усе жував і жував. І весь час прислухався. Але ні стуку, ні голосів чути не було, тільки десь скапувала та дзюрчала вода.
Морок наганяв страх, і через деякий час Мак сплигнув з колодки, заскреготав зубами й, схопившись за чуб, несамовито кинувся вперед. Він наштовхнувся на стіну, кілька разів ударився в неї головою і заходився безтямно гатити кулаками по камінню. Цей напад відчайдушного шалу тривав недовго; Мак навпомацки дістався назад до колодки і, не стримуючи сліз, знов сів жувати овес.
Так він просидів багато годин. Ніщо не ворушилося. Про нього забули!
Мак сидів, жував овес і міркував. Його мала голова почала працювати, думки стали виразні. В цю страшну годину Мак повинен був показати, на що здатний.
І він показав!
Зненацька Мак знову сплигнув на землю й посварився комусь кулаком. «Якщо those blasted fools [33] по мене не прийдуть,— закричав він,— я відгребу себе сам!»
Але Мак не відразу почав відгрібатися. Спершу він знову сів на колодку й довго, старанно все обмірковував. Він накреслив у думці план горизонту біля конюшні. На південну штольню надії нема! Якщо він узагалі вийде звідси, то тільки через «Веселу Тітоньку» — Паттерсонів пласт. Очисний вибій того пласта лежить за сімдесят, вісімдесят чи дев'яносто кроків від конюшні. Мак знав про це напевно. Вугілля у «Веселій тітонці» від тиску гори зробилося крихким. Це була дуже важлива обставина.
Ще о першій годині дня Мак гукнув до Паттерсона: «Чуєш, Пате, Хіккінс каже, що ми даємо саме сміття!»
Спітніле Паттерсонове обличчя з'явилося у світлі лампи, і він люто закричав: «Hikkins shall go to the devil [34], так і скажи йому, Маку! То hell [35], Маку! У «Тітоньці», крім сміття, більш нічого й немає, гора роздавила вугілля. І нехай Хіккінс заткне пельку, Маку, так йому й скажи! Краще хай закриють цей пласт!»
Пат надійно укріпив вибій новими, добрими підпорами — він боявся, що порода його засипле. Пласт ішов круто— він підіймався на п'ятдесят два метри і був з'єднаний бремсбергом із сьомим горизонтом.
Мак почав рахувати кроки й, коли нарахував сімдесят, холодний піт виступив у нього за спиною, а коли нарахував вісімдесят п'ять і наштовхнувся на камінь, серце його радісно закалатало.
Сповнений енергії, холоднокровно, напружуючи м'язи й жили, Мак відразу взявся до роботи. За годину він, стоячи по коліна у воді, вигріб у осипу велику заглибину. Але Мак був виснажений, і від спертого повітря його занудило. Треба було відпочити. Через деякий час він знов почав працювати. Повільно й розважливо. Доводилося обмацувати каміння вгорі і з обох боків,— він мав бути певний, що його не присипле,— підкладати під загрозливо навислі брили дрібніші шматки, тягати з конюшні стояки й дошки, ставити підпори, вигрібати породу. Так він працював годинами, дихаючи важко, часто й гаряче. Потім, виснажений до решти, сів на колодку й заснув. Прокинувшись, Мак прислухався, але нічого не почув і знов узявся за роботу.
Хлопець усе грібся й грібся. Він працював так кілька днів і за цей час пройшов усього-на-всього чотири метри! Сотні разів Макові снилося потім, як він усе гребеться, гребеться, прокладаючи собі шлях крізь каміння...
Та ось Мак відчув, що дістався до краю пласта. Йому недвозначно підказала це дрібна пилюга — вона залишилася від вугілля, яке сповзло. Мак напхав кишені вівсом і ступив у вибій. Кріпильні стояки були здебільшого цілі, гора тут тільки трохи придавила вугілля, і Мак аж затремтів від радості, помітивши, що вугілля тут не важко відгрібати,— адже йому ще належало пройти так п'ятдесят два метри. Посуваючись від стояка до стояка, Мак почав підійматися по чорному пласту. Вороття йому вже не було — він сам засипав собі дорогу назад. Раптом Мак наштовхнувся на чийсь чобіт і по грубій, витертій шкірі відразу впізнав чобіт Паттерсона. Бідолаха лежав засипаний. Переляк і жах так скували Мака, що він довго сидів нерухомо. Він і тепер не важиться згадувати про ту моторошну годину. Отямившись, Мак знов поволі поліз угору. За звичайних обставин цей вибій легко можна було пройти за півгодини. Але Мак був виснажений, кволий, йому доводилося відгрібати тонни вугілля і спершу обережно перевіряти, чи цілі стояки, тому він посувався дуже повільно. Заливаючись потом, знесилений, він дістався до бремсберга. Цей бремсберг вів з восьмого горизонту просто на сьомий,
Мак ліг спати. Потім прокинувся й повільно подерся по рейках угору.
Нарешті він дістався на сьомий горизонт — штольня була вільна!
Мак сів, пожував овес і облизав мокрі руки. Потім рушив у бік ствола. Сьомий горизонт він знав не гірше від восьмого, але багато штреків було засипано, і йому доводилося раз у раз звертати вбік. Так Мак проблукав кілька годин, поки у вухах почала стугоніти кров. Треба вийти до ствола, вийти до ствола... І смикнути за мотузок дзвону...
Та раптом,— Мак уже тремтів від страху, що всі виходи засипано,— раптом він побачив попереду червонуваті цятки. Лампи! Їх було три.
Мак роззявив рота й хотів був закричати, але не видав жодного звуку й зомлів.
Може, він усе ж таки закричав, хоч двоє з тих трьох чоловіків присягалися, що нічого не чули, тоді як третій запевняв, ніби почув кволий крик.
Мак здогадувався, що його несуть, потім — що він уже в кліті, яка підіймається вгору, і прийшов до тями він саме через те, що кліть повзла дуже повільно. Згодом Мак відчув, як його вкрили ковдрою і знов понесли. А потім він уже нічого не відчував.
Мак пробув під землею цілий тиждень, хоч йому здавалося, що минуло тільки три дні.
З усіх, хто працював тоді на восьмому горизонті, врятувався лише він. Мов привид, вийшов цей малий коногон із заваленої штольні. Його історія обійшла тоді всі газети Америки і Європи. Коногон із «Дядька Тома»! А знімок, коли Мака виносили з шахти,— вкритий ковдрою, з нош звисає невеличка чорна рука,— і другий, де він уже сидить на ліжку в лікарні, надрукували всі газети й журнали.
Цілий
