Американський психопат - Брет Істон Елліс

Моя секретарка, Джин, яка у мене закохана і з якою я, певно, зрештою одружусь, сидить за столом. Цього ранку, щоб, як звичайно, привернути мою увагу, вона вбрана неймовірно дорого і зовсім недоречно: кашеміровий кардиган від «Шанель», кашеміровий светр під горло й кашеміровий шалик, сережки зі штучних перлів, брюки з шерстяного крепу від «Барніз». Наближаючись до її столу, я знімаю навушники. Вона підводить очі й несміливо посміхається.

— Запізнюємося? — запитує вона.

— Ходив на аеробіку, — я незворушний. — Вибач. Є щось для мене?

— Ріккі Гендрікс скасував сьогоднішню зустріч, — говорить вона. — Не сказав, яку саме чи чому.

— Я іноді ходжу з Ріккі на бокс до клубу «Гарвард», — пояснюю я. — Ще щось?

— І… Спенсер хоче з тобою випити у «Флюті Пір 17», — посміхається вона.

— Коли? — питаю я.

— Після шостої.

— Не зможу, — кажу я, заходячи до кабінету. — Відмов йому.

Вона підводиться з-за столу і йде за мною.

— О, що ж мені сказати? — здивовано запитує вона.

— Просто… скажи… «ні», — кажу я, знімаючи пальто від «Армані» й вішаючи його на настінний вішак від «Алекс Лоеб», який я купив у «Блумінґдейлз».

— Просто… сказати… «ні»? — повторює вона.

— Ти сьогодні вранці дивилась «Шоу Патті Вінтерс»? — запитую я. — Про аутизм?

— Ні, — вона посміхається так, ніби моя залежність від «Шоу Патті Вінтерс» її зачаровує. — І як воно?

Я взяв вранішній випуск «Волл-стрит джорнел» і продивляюсь першу сторінку — суцільна безглузда чорнильна пляма.

— Здається, коли я його дивився, у мене були галюцинації. Не знаю. Не впевнений. Не пам’ятаю, — буркочу я, кладу «Джорнел» назад і беру свіже число «Файненшл таймс». — Справді не знаю.

Джин стоїть і чекає вказівок. Я сідаю за стіл зі скляною стільницею від «Палацетті», зітхаю і складаю разом руки. Галогенові лампи з обох боків столу вже горять.

— Гаразд, Джин, — починаю я. — Замов столик на трьох у «Кемолз» на дванадцяту тридцять, а якщо там не буде — спробуй у «Крайонз». Згода?

— Так, сер, — каже вона жартівливим тоном і розвертається, щоб піти.

— Чекай, — кажу я, дещо згадавши. — Треба замовити столик на двох на сьогоднішній вечір в «Аркадії».

Джин розвертається дещо стурбована, але досі усміхнена.

— Щось… романтичне?

— Ні, дурненька. Облиш, — кажу я їй. — Я сам замовлю. Дякую.

— Я все зроблю, — каже вона.

— Ні, не треба, — махаю я рукою. — Будь сонечком і принеси мені «Пер’є»[51], добре?

— Сьогодні маєш чудовий вигляд, — каже Джин, перш ніж піти.

Її правда, але я нічого не кажу, тільки дивлюся через увесь кабінет на картину Джорджа Стаббса, думаючи, чи не перевісити її — може, вона надто близько до музичного центру «Айва» зі стереоприймачем AM/FM, двокасетним магнітофоном, напівавтоматичним програвачем із ремінним приводом, графічним еквалайзером, під’єднаним до звукової системи на поличці, все — темно-синього кольору, пасує до кольорової гами мого кабінету. Картину Стаббса, певно, варто повісити над статуєю добермана в натуральну величину, яка стоїть у кутку (700 доларів у крамниці «Красуня і чудовисько» у «Вежі Трампа»), чи, може, вона матиме кращий вигляд над старовинним столиком «Пакріцинні» поряд із доберманом. Я підводжуся, прибираю зі столика всі ці спортивні журнали сорокових років, придбані у «Фанчиз», «Банкерз», «Ґакз» та «Ґлікз» (вони коштували мені тридцять баксів кожен), знімаю картину Стаббса зі стіни і ставлю на столик, потім повертаюся за свій стіл і кручу в пальцях олівці з вінтажного німецького пивного кухля, купленого в «Ман-Тікс». Стаббс пасуватиме будь до чого. Репродукція стійки для парасольок «Чорний ліс» (675 доларів в «Убер де Форж») стоїть в іншому кутку, без жодної, наскільки я бачу, парасольки.

Я ставлю в програвач касету Пола Баттерфілда, відкидаюсь на спинку крісла й гортаю «Спортс ілюстрейтед», випуск минулого тижня, але зосередитись ніяк не можу. Все думаю про той чортів апарат для засмаги, який є у Ван-Паттена, тож доводиться взяти слухавку і викликати Джин.

— Так? — відповідає вона.

— Слухай, Джин, пошукай інформацію про апарати для засмаги, добре?

— Що? — перепитує вона з недовірою, але я певен, що вона все одно посміхається.

— Ну, знаєш, домашній апарат для засмаги, — буденним тоном повторюю я. — Щоб… засмагати.

— Гаразд… — нерішуче відповідає Джин. — Ще щось?

— Чорт, так. Нагадай мені повернути до прокату касети, які я взяв учора.

Я починаю відкривати і закривати сигарницю з чистого срібла, яка стоїть біля телефону.

— Ще щось? — питає вона грайливо. — Може, принести «Пер’є»?

— Так, хороша ідея. Джин?

— Так? — каже вона, і я радий, що вона така терпляча.

— Ти ж не думаєш, що я збожеволів? — питаю я. — Ну, тому, що хочу домашній солярій?

Пауза.

— Що ж, це справді трохи незвично, — визнає Джин, і помітно, що вона дуже обережно добирає слова. — Але не збожеволів, звісно ж ні. Як іще тобі підтримувати цей неймовірно гарний тон шкіри?

— Хороша дівчинка, — кажу я, перш ніж повісити слухавку.

У мене чудова секретарка.

Через п’ять хвилин вона заходить до кабінету з пляшкою «Пер’є», скибкою лайму і справою Ренсома, яку можна було б і не приносити, і мене навіть якось розчулює її практично безмежна відданість. Нічого не можу зробити, мені це лестить.

— Столик чекає на вас у «Кемолз» о пів на першу, — повідомляє вона, наливаючи воду в склянку. — Зала для тих, хто не палить.

— Більше не вдягай цей одяг, — кажу я, швидко оглядаючи її. — І дякую за справу Ренсома.

— Мм… — вона зупиняється, тримаючи мою склянку, і, перш ніж поставити її на стіл, перепитує:

— Що? Я не розчула.

— Я сказав, — спокійно, з посмішкою, повторюю я, — більше не вдягай це. Носи сукню. Чи спідницю, щось таке.

Джин трохи спантеличена, оглянувши себе, вона посміхається, як ідіотка.

— Я так розумію, тобі не подобається, — сумирно каже вона.

— Та ну, — кажу я, відпиваючи «Пер’є». — Ти можеш бути симпатичніша.

— Дякую, Патріку,