Американський психопат - Брет Істон Елліс

— Куди? — Я досі сміюсь, досі кричу і досі не розумію. — У «Морґан Стенлі»? На реабілітацію? Куди?

Він дивиться вбік, не відповідає — просто витріщається на колії, намагаючись знайти місце, де вони закінчуються, зрозуміти, що лежить за темрявою. З ним стає нудно, однак Овен — ще гірше, і я вже випадково зустрівся з ним очима.

— Скажи йому «розслабся, не парся», — кричить Овен.

— Ти досі займаєшся рахунками Фішера? — Що ще йому сказати?

— Що? — перепитує Овен. — Чекай, це не Конрад?

Він показує на якогось хлопця в однобортному шерстяному смокінгу з комірцем-шаликом, бавовняній сорочці з метеликом, все — від «П’єр Карден», він стоїть біля бару з келихом шампанського, просто під канделябром, і вивчає нігті. Овен витягає сигару і питає, чи є в мене запальничка. Мені нудно, тож я, не перепрошуючи, йду до бару спитати підкачану барменку, чи можна дістати в неї сірники. «Зала з канделябрами» наповнена людьми, всі вони виглядають знайомо, і всі схожі між собою. У повітрі важко висить дим від сигар, і музика (знову «Інексез») голосніша, ніж звичайно, але до чого це все? Я випадково торкаюсь чола, палець стає мокрим. Беру в барі сірники. Вертаючись крізь натовп, несподівано наштовхуюсь на Мак-Дермотта та Ван- Паттена, котрі випрошують у мене ще талони на напої. Я віддаю їм свої, знаючи, що вони більше не діють, але ми застрягли серед кімнати, і талони не надто стимулюють їх пхатись до бару.

— Дівки смердючі, — каже Ван-Паттен, — обережно. Хороших тут нема.

— Нижня зала — відстій, — волає Мак-Дермотт.

— Ви знайшли наркотики? — кричить Ван-Паттен. — Ми бачили Рікардо.

— Ні, — кричу я у відповідь. — Не вийшло. Медісон нічого не знайшов.

— Чорт, пропустіть офіціанта! — кричить за моєю спиною якийсь хлопець.

— Усе марно, — волаю я. — Я нічого не чую.

— Що? — горлає Ван-Паттен. — Нічого не чую.

Раптом Мак-Дермотт хапає мене за руку.

— Що це Прайс робить? Поглянь.

Наче в кіно, я роблю зусилля, щоб обернутись, стаю навпочіпки і бачу Прайса на перилах. Хтось дав йому келих шампанського, і він чи то п’яний, чи то обдовбаний намагається втримати рівновагу, простягає обидві руки вперед і заплющує очі, наче благословляючи натовп. За його спиною продовжує блимати стробоскоп, димова машина розійшлась, і його огортає сірий туман. Він щось кричить, я не чую, що саме, — кімната переповнена, «Постійна вечірка» Едді Мерфі в поєднанні з гудінням голосів бізнесменів розриває барабанні перетинки, тож я кидаюсь уперед, не зводячи очей із Прайса, і примудряюсь обійти Медісона, Г’ю, Тернболла та Каннінгема, і ще кількох людей. Однак натовп надто щільний і марно навіть намагатися прорватись. На Тіма дивляться лише кілька людей — він досі балансує на перилах з напівзаплющеними очима і щось кричить. Мені соромно, і я раптом навіть радію, що застрягнув тут, нездатний дотягнутися до нього і врятувати від неодмінного приниження. На мить запанувала тиша, і я чую голос Прайса: «Прощавайте!», і потім, коли натовп нарешті звернув на нього увагу: «Вилупки!» Він граційно розвертається, стрибає на колії й біжить; шампанське тремтить у келиху в його відставленій убік руці. Він спотикається раз, другий, стробоскоп блимає, і здається, що все відбувається вповільнено, однак Прайс втримується на ногах і зникає в темряві. Весь цей час біля колій сидить охоронець. Здається, він лише хитає головою.

— Прайсе! Повернись! — волаю я, але натовп справді аплодує його вчинку.

— Прайсе! — ще раз кричу разом із оваціями.

Але він зник і навряд чи відреагував би, навіть якби чув мене. Поряд зі мною стоїть Медісон, він простягає руку, наче вітаючи мене з чимось.

— Цей хлопець — справжній бунтівник.

За мною з’являється Мак-Дермотт, смикає мене за плече:

— Прайс знає про якусь VIP-кімнату, про яку не знаємо ми? — Він виглядає стурбованим.

На вулиці біля «Тунелю» я все ще під кайфом, але дуже втомлений, і навіть після двох порцій «Столичної» і півпорції «Джей енд Бі» відчуваю в роті присмак підсолоджувача. Пів на першу, і ми спостерігаємо, як лімузини намагаються звернути на шосе Вест-Сайд. Ми втрьох, Ван-Паттен, Мак-Дермотт і я, обговорюємо, як би знайти новий клуб під назвою «Некеніє». Я не те, щоб обдовбаний, радше — п’яний.

— Пообідаємо? — позіхаючи, питаю їх я. — Завтра?

— Не можу, — каже Мак-Дермотт, — записаний на стрижку в «П’єр».

— То, може, сніданок? — пропоную я.

— Ні, — каже Ван-Паттен. — «Джіоз». Манікюр.

— Добре, що нагадав, — кажу я, роздивляючись свою руку. — Мені теж не завадить.

— Як щодо вечері? — запитує мене Мак-Дермотт.

— У мене побачення, — кажу я. — Чорт забирай.

— А ти як? — запитує Мак-Дермотт Ван-Паттена.

— Не зможу, — каже Ван-Паттен. — Спочатку йду до «Санмейкерз», а потім — приватне тренування.

Офіс

У ліфті Фредерік Діббл розповідає мені про статтю про Івану Трамп[49] у «Пейдж сикс»[50] або в якомусь розділі пліток, а потім — про новий італо-тайський заклад у Верхньому Іст-Сайді, куди він учора ходив із Емілі Гамільтон, і мало не марить про якусь чудову страву під назвою фузіллі шиїтаке. Я дістаю свою золоту ручку «Кросс», щоб внести назву ресторану в свій записник. Діббл вбраний у двобортний шерстяний костюм від «Каналі Мілано» з майже непомітними смужками, бавовняну сорочку від «Білл Бласс», краватку з плетеного шовку в мініатюрну шотландську клітинку від «Білл Бласс Сігначер» і тримає в руках дощовик від «Міссоні Уомо». У нього гарна дорога стрижка, я милуюсь нею, поки він тихенько підспівує радіостанції «Музак», яка зазвичай грає у всіх ліфтах у тих будівлях, де є наші офіси, — здається, це «Співчуття до диявола». Я збираюся спитати Діббла, чи дивився він зранку «Шоу Патті Вінтерс», тема — аутизм, але він виходить за один поверх до мене, повторює назву ресторану: «Тайдільяно», потім каже: «Бувай, Маркусе» і виходить з ліфта. Двері зачиняються. Я сьогодні вдягнув шерстяний костюм у «гусячі лапки» зі штанами у складку від «Хуґо Босс», шовкова краватка, також «Хуґо Босс», бавовняна сорочка з глянсовим оздобленням від «Джозеф Аббуд» та черевики «Брукс Бразерс». Зранку я надто активно чистив зуби ниткою і досі відчуваю мідяний присмак крові. Після цього я виполоскав