Американський психопат - Брет Істон Елліс

— Мене трусить, — каже Прайс, передаючи мені маленький пакуночок. — Розкривай ти.

Я беру в нього крихітний білий конвертик, обережно розгортаю його, виставивши грам кокаїну (схоже, його там менше) на тьмяне світло чоловічого туалету.

— Чорт, — несподівано м’яко шепоче Прайс. — Його тут небагато, так?

Він нахиляється, вивчаючи порошок.

— Може, так здається через світло? — зазначаю я.

— Що не так із тим Рікардо? — Прайс витріщається на кокс.

— Тсс, — шепочу я, дістаючи платинову картку «Америкен експрес». — Давай просто нюхнемо.

— Він його що, міліграмами продає? — дивується Прайс, дістає свій платиновий «Америкен експрес», набирає трохи порошку, підносить до носа й вдихає. Якусь мить він стоїть мовчки, а потім низько, гортанно видихає:

— Господи.

— Що таке? — питаю я.

— Це довбаний міліграм… підсолоджувача, — здавлено каже він.

Я теж вдихаю й роблю схожий висновок.

— Так, слабенький, але, здається, якщо не жаліти, все буде добре…

Але Прайс шаленіє, він розпашівся та спітнів і гримає на мене так, наче це моя провина, наче це я придумав купити грам кокаїну в Медісона.

— Я хочу зловити з цього кайф, Бейтмене, — повільно каже він, підвищуючи голос, — а не посипати цим свої чортові пластівці!

— Ще до кави з молоком можна додати, — озивається манірний голос із сусідньої кабінки.

Прайс дивиться на мене, його очі розширюються, він скаженіє і лупить кулаком у стінку кабіни.

— Заспокойся, — кажу йому я. — Закінчимо з цим.

Прайс повертається до мене, проводить рукою по жорсткому, зачесаному назад волоссю і наче розслабляється.

— Думаю, твоя правда, — і додає, голосніше: — Якщо педик у сусідній кабінці не проти.

Ми чекаємо, потім голос із сусідньої кабінки нарешті шепелявить:

— Та я не проти…

— Пішов у сраку! — реве Прайс.

— Сам йди у сраку, — передражнює голос.

— Ні, ти йди у сраку! — заходиться Прайс, намагаючись видряпатися на алюмінієву стінку, але я тягну його назад однією рукою.

У сусідній кабінці зливається вода і невідомий, вочевидь, наляканий, вибігає з туалету. Прайс притуляється до дверей нашої кабінки і безнадійно дивиться на мене. Тремтливою рукою він потирає червоне обличчя й міцно заплющує очі. Його губи побіліли, під однією ніздрею — крихти кокаїну. Тихо, не розплющуючи очей, він каже:

— Гаразд, давай уже.

— Ось це я розумію — настрій, — кажу я.

Ми по черзі занурюємо наші поважні картки до пакунку, те, що не дістати карткою, вимазуємо пальцями й лижемо або нюхаємо, чи втираємо в ясна. Кайфу практично нема, але я сподіваюсь, що ще порція «Джей енд Бі» створить ілюзію того, що мене вставило, хай би й невеличку.

Вийшовши з кабінки, ми миємо руки, вивчаємо своє відображення у дзеркалі й, задоволені побаченим, повертаємось до «Зали з канделябрами». Я починаю думати, що варто було б здати в гардероб пальто («Армані»), але що б не казав Прайс, кайф приходить, і за кілька хвилин, коли я чекаю в барі, намагаючись привернути увагу тієї красуні, це взагалі втрачає значення. Зрештою, хоча в мене лишилось чимало талонів на випивку, доводиться покласти на бар двадцятку, аби вона мене помітила. Це працює. Завдяки талонам, беру дві подвійних «Столичних» з льодом. Вона наливає напої, стоячи переді мною.

У мене чудовий настрій, і я кричу до неї:

— Гей, ти не в Нью-Йоркському університеті вчишся?

Вона хитає головою, без посмішки.

— Гантер? — горлаю я.

Знов хитає головою. Не Гантер.

— Колумбійський? — кричу, хоча це й жарт.

Вона зосереджена на пляшці «Столичної». Я вирішую припинити розмову і, коли вона ставить біля мене дві склянки, жбурляю талони на стійку. Однак вона хитає головою й кричить:

— Уже більше одинадцятої, талони не годяться. Бар працює за готівку. З вас двадцять п’ять доларів.

Я не нарікаю, холоднокровно витягаю свій гаманець зі шкіри газелі й даю їй п’ятдесят. Присягаюсь, вона дивиться на купюру зневажливо, і, коли, зітхнувши, розвертається до каси, щоб дати мені решту, я кажу чітко, дивлячись на неї, однак нечутно за піснею «Додай звуку» та галасом натовпу:

— Ти огидне довбане стерво, я хочу заколоти тебе до смерті й погратись у твоїй крові.

Але я посміхаюсь. Не лишивши цій сучці чайових, я знаходжу Прайса, який знову похмуро стоїть біля колій, вчепившись у залізні поручні. Пол Овен, котрий працює з рахунками Фішера і нині вбраний у двобортний шерстяний смокінг на шість ґудзиків, стоїть поряд із Прайсом і волає щось на кшталт: «Провів п’ятсот ітерацій від’ємного дисконтованого потоку коштів на спеціальному комп’ютерному софті, а потім поїхав машиною компанії до стейк-хауса “Сміт і Воленський”».

Я передаю Прайсу склянку, киваю Полу. Прайс нічого не каже, навіть не дякує. Просто тримає горілку, скорботно дивиться на колії, потім косить очима і нахиляється до склянки, а коли починає мигтіти стробоскоп, він випрямляється і щось буркоче собі під ніс.

— Ти під кайфом? — питаю я.

— Як ти? — кричить Овен.

— Я щасливий, — кажу я.

Музика перетворюється на одну довгу, нескінченну пісню, окремі пісні розділяє лише тупий, пульсуючий біт, який витирає з пам’яті всі розмови. Поки я говорю з таким слизьким типом, як Овен, мене це влаштовує. Зараз здається, що в «Залі з канделябрами» більше дівчат, і я намагаюся зустрітись очима з однією з них — модельного типу, великі цицьки. Прайс смикає мене, і я нахиляюсь до нього спитати, чи не дістати нам ще грам.

— Чому ви не в смокінгах? — запитує мене з-за спини Овен.

— Я все кидаю, — кричить Прайс. — Я йду.

— Що кидаєш? — кричу я у відповідь, не розуміючи, що відбувається.

— Це, — волає він. — Я не впевнений, але здається, йдеться про його подвійну «Столичну».

— Не треба, — кажу я йому. — Я доп’ю.

— Слухай, Патріку, — горлає він. — Я йду звідси.

— Куди? — Я направду збентежений. — Мені знайти Рікардо?

— Я йду, — кричить Прайс. — Я… йду… звідси!

Я починаю сміятись, не розумію, про що він.

— Ну, і куди ти збираєшся?

— Подалі! — волає він.

— Дай вгадаю, — кричу я до нього. — Ти банк кидаєш?

— Ні, Бейтмене. Я