Американський психопат - Брет Істон Елліс

— Закуски у «Джемз», — сміється Ван-Паттен.

Він дає мені п’ять.

— Ну, чувак, — протягує Мак-Дермотт, розглядаючи свою краватку.

Він відверто ображений.

— Ну вибач… таксі, — каже Прайс, зупиняючи машину, — …і випивка.

— Їдемо до «Тунелю», — каже водієві Мак-Дермотт.

— Чудово, Мак-Дермотте, — каже Прайс, вмощуючись на переднє сидіння. — Здається, ти в настрої.

— То й що? Я ж не такий педик-декадент, як ти, — каже Мак-Дермотт, сідаючи в таксі переді мною.

— Хтось чув, що печерні люди їли більше клітковини, аніж ми зараз? — запитує таксиста Прайс.

— О, я таке теж чув, — каже Мак-Дермотт.

— Ван-Паттене, — кажу я. — Ти бачив ту пляшку шампанського, яку передав нам Монгтомері?

— Серйозно? — питає Ван-Паттен, перехиляючись через Мак-Дермотта. — Дай вгадаю. «Пер’є-Жуе»?

— В яблучко, — каже Прайс. — Не вінтаж.

— Слимак довбаний, — каже Ван-Паттен.

«Тунель»

Сьогодні всі чоловіки біля «Тунелю» чомусь вдягнені в смокінги, за винятком волоцюги середнього віку, який сидить біля смітника, зовсім близько від входу, і простягає до всіх, хто зверне на нього увагу, пластиковий стаканець, просячи дрібних грошей. Поки Прайс веде нас через натовп до входу і робить знаки одному з швейцарів, Ван-Паттен махає хрусткою однодоларовою купюрою перед обличчям жебрака — воно вмить світлішає, однак Ван-Паттен ховає купюру в кишеню, і ми проходимо всередину, захопивши дюжину талонів на випивку та два пропуски до VIP-зали внизу. У клубі до нас чіпляються ще два швейцари — довгі шерстяні пальта, волосся зібране в хвости, певно, німці. Вони хочуть знати, чому ми не в смокінгах. Прайс якимось чином розбирається з ними, може, дає цим вилупкам на чай, а може, й погрожує (перший варіант — ймовірніший). Я не втручаюся, стою до них спиною і намагаюся слухати, як Мак-Дермотт жаліється Ван-Паттену на те, що я божевільний, бо критикую, як у «Пастелях» готують піцу, але «Я почуваюсь вільною» у виконанні Белінди Карлайл лунає з динаміків так голосно, що я майже нічого не чую. У кишені мого піджака від «Валентіно» лежить ніж із зазубреним лезом, і мені так хочеться випустити кишки Мак-Дермотту, котрий стоїть поряд, у проході, може, порізати йому обличчя, вирвати хребет… але Прайс нарешті махає нам рукою і спокуса вбити Мак-Дермотта поступається радісному передчуттю того, як я зараз розважуся, вип’ю хорошого шампанського, пофліртую з фігуристою дівчиною, нюхну, може, навіть потанцюю під якусь давню пісню чи нову пісню Дженет Джексон, яка мені так подобається.

У центральному холі, що веде до реального входу, стає тихіше, і ми проходимо повз трьох привабливих дівчат. Одна вбрана в чорний шерстяний жакет із англійським комірцем та ґудзиками з боків, крепово-шерстяні брюки та кашеміровий гольф, все — від «Оскар де ла Рента»; на другій — двобортне пальто з шерсті, мохеру й нейлонового твіду, брюки джинсового крою та чоловіча бавовняна сорочка, все — від «Стівен Спрауз»; найкрасивіша вдягнула картатий шерстяний піджак та шерстяну спідницю з високим поясом від «Барніз» та шовкову блузку від «Андра Ґабріела». Вони звернули увагу на нашу четвірку, і ми відповідаємо, повертаючи до них голови, всі, крім Прайса, який ігнорує їх і каже щось нечемне.

— Господи, Прайсе, попустись, — скиглить Мак- Дермотт. — Що це з тобою? Дівчата були дуже гарячі.

— Так, якщо говориш на фарсі, — відповідає Прайс, віддаючи Мак-Дермотту два талончики на напої, начебто щоб заспокоїти його.

— Що? — питає Ван-Паттен. — Як на мене, у них немає нічого іспанського.

— Знаєш, Прайсе, тобі б змінити таке твоє ставлення, якщо хочеш когось підчепити, — каже Мак-Дермотт.

— Ти вчиш мене, як когось підчепити? — питає Крейґа Прайс. — Ти, який нещодавно отримав саму лиш дрочку?

— Твої погляди на життя — відстій, Прайсе, — каже Крейґ.

— Та невже ви думаєте, що я поводитимусь так само, як з вами, якщо захочу когось трахнути? — кидає нам виклик Прайс.

— Саме так, — в один голос говорять Мак-Дермотт та Ван-Паттен.

— Знаєте, хлопці, — кажу я, — якщо справді хочеться сексу, цілком можна поводитись не так, як звичайно. Сподіваюсь, Мак-Дермотте, ти не втратиш невинність знову через те, що я кажу.

Я пришвидшую крок, щоб встигати за Тімом.

— Але це не пояснює того, чому Тім поводиться як цілковитий засранець, — каже Мак-Дермотт, намагаючись наздогнати мене.

— Наче цим дівкам не байдуже, — пирхає Прайс. — Коли я скажу про свій щорічний прибуток, повірте, моя поведінка стане зовсім неважливою.

— А як ти ввернеш таку пікантну інформацію? — запитує Ван-Паттен. — Скажеш: «Ось твоя “Корона”, до речі, я заробляю сто вісімдесят тисяч на рік, а хто ти за зодіаком?»

— Сто дев’яносто, — виправляє його Прайс. — І так воно і буде. Дівчата тут не витонченості шукають.

— А чого ж вони шукають, о Всевідаючий? — питає Мак-Дермотт, вклоняючись на ходу.

Ван-Паттен сміється, не збавляючи ходу, вони дають один одному п’ять.

— Ти б не питав, якби знав, — сміюсь я.

— Вони хочуть красеня, котрий двічі на тиждень водитиме їх у «Ле Сирк» і періодично — в «Неллз». Чи може тісного знайомства з Дональдом Трампом особисто, — байдуже каже Прайс.

Ми віддаємо квитки привабливій дівчині у важкому шерстяному пальто вільного крою та шовковому шалику від «Гермес». Прайс підморгує їй, коли вона пропускає нас усередину, і Мак-Дермотт каже:

— Щойно сюди заходиш, починаєш боятися хвороб. Тут є брудні дівки, я це просто відчуваю.

— Я ж казав тобі, чуваче, — Ван-Паттен терпляче повторює те, що вже розповідав. — Ми не можемо нічого підчепити. Ймовірність — нуль, нуль, нуль одна десятитисячна відсотка…

На щастя, його голос тоне у подовженій версії «Нового відчуття» «Інексез». Музика така голосна, що спілкуватись можна хіба що криком. Клуб переповнений, єдине джерело світла — спалахи на танцполі. Усі у смокінгах. Усі п’ють шампанське. У нас лише два VIP-пропуски, тож Прайс віддає їх Мак-Дермотту та Ван-Паттену, і вони радісно вимахують цими картками перед хлопцем, який охороняє сходи. На ньому двобортний шерстяний смокінг, бавовняна сорочка з комірцем-стійкою від «Черруті 1881» і метелик-краватка в чорну й білу клітинку від «Мартін Дінгем Неквеар».

— Слухай, — кричу я до Прайса, — а чому ми ними не скористались?

— Тому що, — перекрикує він музику, взявши мене за комір, — нам потрібен Болівійський Живильний